Антична культура: Давній Рим

Антична культура: Давній Рим

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Реферат

З курсу: “Українська та зарубіжна культури”

Тема: “Антична культура: Давній Рим”

Студента I-го курсу

1-ої групи відділення МЕВ

Гапєєва Дмитра Сергійовича

Викладач: професор Бураго С.Б.

Київ – 1999

План роботи:

Вступ 3

Історія Риму 3

Критика Римської культури 6

Культура Вілланови у Північній та Центральній Італії. Культура етрусків 6

Культура Риму епохи республіки 9

Культура Римської імперії в період найбільшої могутності 13

Культура Римської імперії III століття 18

313 рік – початок нової епохи 20

Висновок 21

Вступ

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її значення для

світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова, яка була носієм

цієї культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще

два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини,

юриспруденції, релігії і літератури багатьох європейських народів. Ще й

сьогодні більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського

походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі,

образотворчому мистецтві, в системі державного і приватного права,

адміністративного управління та форм організації суспільного життя.

Вивчення історії античної, і зокрема римської, культури дає змогу зрозуміти

закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить

можливим більш грунтовний підхід до вивчення й розуміння сьогоднішніх

соціальних і культурних процесів. Події та герої римської культури та

історії осмислюються у зв’язку з цим як культурні символи, що допомагають

глибше розуміти сучасність.

Історію Римської держави традиційно поділяють на три великих періоди:

ранній Рим, або царський період, Римська республіка та Римська імперія.

Вони мають ще і внутрішнє членування. У періоді раннього Риму виділяють

етруську епоху й суто царську, тим більше, що деякі римські царі були

етрусками за походженням. Римська республіка знала три епохи: рання

республіка (кінець 6 століття – 256 рік до нашої ери), епоха великих

завоювань (256 – 130 роки до нашої ери), епоха громадянських воєн та кризи

республіки (133 – 31 роки до нашої ери). В історії римської імперії

вичленовуються дві епохи: рання імперія, або принципат (31 рік до нашої ери

– 2 століття нашої ери), і пізня імперія (3 століття нашої ери – 476 рік).

На мою думку, саме у зв’язку з історичними подіями тих часів слід

розглядати культуру Римської держави, адже хід історії дає поштовх розвитку

(чи занепаду) культури. Отже, коротко розглянувши основні віхи історичного

розвитку Риму, перейдемо до опису культурних процесів, пов’язаних з цими

подіями.

Історія Риму

Рим з’явився як один із землеробських полісів на південній периферії

етруського світу. На протязі 6 століття до нашої ери він був під владою

етрусків. Невелика кількість пам’яток цього періоду є складовою частиною

цивілізації етруського типу. Потім почалася повільна, але тривка експансія

Риму, що знаходився на кордоні двох великих італійських цивілізацій:

етрусків і Великої Греції. Ця експансія привела Рим не тільки до

визволення, але й дозволила йому зайняти ключові позиції в Центральній

Італії.

Частиною Римської культури, безперечно, є легенда про заснування Риму. До

нас дійшли твердження, що Рим був заснований між 754 і 753 роками до нашої

ери латинськими колоністами зі стародавнього міста Альба Лонга[1]. За

легендою, римляни пов’язували заснування Рима з Троянською війною. Легенда

розповідає, що коли загинула Троя, деякі троянці на чолі з Енеєм повтікали

на кораблях до Італії. Вони прибули в Лацій, де заснували місто Альба, в

якому й зацарював Еней. Його нащадок, цар Альби Нумітор[2], був повалений

своїм братом Амулієм. Побоюючись помсти дітей або онуків Нумітора, Амулій

примусив його дочку Рею Сільвію[3] стати весталкою[4]. Жриці богині Вести,

берегині домашнього вогнища, не мали права виходити заміж. Однак у Сільвії

від бога Марса народилися два сини-близнюки, Ромул і Рем. Амулій наказав

кинути їх у Тибр. Але малюки врятувалися: хвиля викинула кошик із дітьми на

берег, де їх вигодувала молоком вовчиця. До речі, саму капітолійську

вовчицю у 6 – на початку 5 століття до нашої ери римляни зобразили у

вигляді бронзової скульптури, яку встановили на Капітолії. Вона відома й по

сьогоднішній день. Потім братів виховував царський вівчар. Врешті-решт

Ромул і Рем довідались про своє походження, вбили Амулія, повернули царську

владу своєму дідові і, зібравши дружину, заснували нове місто на

Палатинському пагорбі, на березі Тибру. За жеребом місто дістало назву

Рим[5] від імені Ромула. Під час побудови міської стіни між братами виникла

сварка, Рем загинув від руки брата. А Ромул став першим римським царем. Він

поділив громадян на патриціїв і плебеїв, усе населення – на курії і створив

військо.

Легенда розповідає,що першими жителями Рима були юнаки – супутники Ромула

та його дружина. Сусідні общини з недовірою ставилися до нових поселенців і

не хотіли одружувати з ними своїх дочок. Тоді Ромул улаштував свято, на яке

запросив сусідів-сабінів. Під час бенкету римляни викрали дівчат-сабінянок.

Сабіни пішли війною на Рим, але сабінянки зуміли помирити своїх батьків і

чоловіків. Як наслідок злиття латинської і сабінської общин утворилась

єдина Римська держава, в якій стали спільно правити два царі – Ромул і

сабінянин Тит Тацій.

Другий римський цар, сабінянин Нума Помпілій, затвердив культи богів і

зорганізував жрецькі і ремісничі колегії. Наступний цар, Тулл Гостілій,

зруйнував Альбу Лонгу і переселив її жителів до Рима. Його спадкоємець Анк

Марцій побудував міст через Тибр і заснував у гирлі річки першу римську

колонію – Остію.

Потім, за римською традицією, в Римі правили ще три царі, етруски за

походженням. Тарквіній Давній побудував у Римі перший цирк, храм на

Капітолії і підземний стічний канал – Велику клоаку, що існує дотепер. Його

наступник Сервій Туллій провів важливі соціальні реформи і встановив

довкола міста міцну кам’яну стіну. Останнього, сьомого, царя Тарквінія

Гордого вигнало з Рима повстале населення. Від цієї події 510 року бере

початок історія Римської республіки.

Спеціальне вивчення легенд про ранній Рим і зіставлення їх із результатами

археологічних та лінгвістичних досліджень привели вчених до висновку, що

відомості античних письменників у цілому заслуговують на довіру. Тепер

визнано, що антична традиція містить поряд із вигадками і спомин про

реальні історичні події та особи. Наприклад, достовірні у своїй основі

відомості про етнічний склад населення на території майбутнього Рима,

зв’язок цього населення зі Східним Середземномор’ям ( греки, фінікійці,

етруски ), приблизний час виникнення Рима, зв’язок перших римських

поселенців з Альбою Лонгою, злиття латинської і сабінської общин у Римі,

загальні уявлення про діяльність перших римських царів, про етруське

правління в Римі наприкінці царського періоду тощо.

На протязі 3 століття до нашої ери Рим утверджується як головна сила, що

підпорядкувала собі весь Апеннінський півострів, включаючи і Етрурію, яка

на той час вже вичерпала свій історичний потенціал, та більшість полісів

Південної Італії. До кінця 3 століття до нашої ери Рим стає великою

середземноморською державою. Підкоривши в останній чверті 3 та в першій

половині 2 століття до нашої ери Карфаген, Рим став керівною силою в

Центральному та Західному Середземномор’ї. В 2 та 1 століттях до нашої ери

Рим підкоряє собі багаті землі елліністичної Греції, Єгипту і Малої Азії.

Рим зростав, будуючи легендарні дороги і починаючи торгівлю з сусідніми

країнами. Життя в ньому було досить гідним, але жителі Риму прагнули

більшого. Вони створили величезні легіони, щоб підкорити собі нові землі.

Імперія ставала сильнішою, і ніхто вже не міг зупинити Рим. Захоплені у

полон війська противника ставали рабами, яких купували багаті міщани,

насолоджуючись усіма радощами життя в Римі. Але не кожен римлянин жив у

такій розкоші. Це призводило до повстань голодних нижчих класів. Але Рим

вижив. Як доказ його величі, були збудовані величезні арени, де проходили

захоплюючі небезпечні змагання (битви гладіаторів, кінний біг, поєдинки

рабів з левами тощо). Все це було неодмінними атрибутами римського побуту.

На протязі 1 століття до нашої ери складається велика римська латиномовна

література, закладаються основи власного римського образотворчого мистецтва

й архітектури.

На рубежі старої і нової ери Рим перетворюється на величезну світову

державу. Старий полісний устрій вступає у непорозуміння з тими завданнями,

які необхідно було розв’язувати у рабовласницькій країні. На зміну

полісному республіканському устрою приходить імперія. Так з 1 століття

нашої ери починається заключний етап розвитку античного Середземномор’я.

Період з 1 по 5 століття нашої ери – епоха останнього розквіту античної

культури. У 476 році нашої ери могутня Римська імперія впала під натиском

напіводягнених голодних варварів, ставши жертвою своєї власної необачності,

надмірної вишуканості та багатства. А до культури варварам діла не було –

грандіозні палаци, монументи та скульптури, колони та форуми, сенати та

префектури були знищені при взятті Рима. Загибель Риму означає і загибель

великої античної культури в цілому. Як образно відмітив Т.Момзен: “Над

греко-латинским миром опустилась историческая ночь, и отвратить ее было не

в силах человеческих, но Цезарь дал все-таки измученным народам доживать

вечер своего развития в сносных условиях. А когда, после долгой ночи,

занялся новый исторический день и новые нации устремились к новым, высшим

целям – у многих из них дало пышный цвет семя, посеянное еще Цезарем, и

многие именно ему обязаны своею национальной самобытностью”[6].

Критика Римської культури

У римської культури завжди було багато як прихильників, так і противників.

Дійсно, багато хто не міг пробачити римлянам войовничість їх менталітету,

що її вони успадкували від етрусків. Особливо не сприймали культуру Риму

греки, що їх римляни підкорили. Елліни перемагали своїм генієм, а римляни

досягали успіху лише завдяки фортуні. Але Рим зробив те, чого не вдалося

зробити еллінам. Він об’єднав народи та запровадив порядок на землях,

приніс їм мир. Кожен міг, будучи в безпеці від нападу, працювати, сіяти,

збирати врожай, мандрувати землями країни та торгувати. За щитом Риму

елліни зі своїми поглядами на життя могли нескінченно довго сперечатися на

філософські теми. Можливо, Рим не перевершив греків у галузях філософії та

скульптури, але він добре налагодив перекидання військ з одного кінця

держави в інший та встановив справедливі закони. А це вже і є культурою.

Рим на той час був універсальною ідеєю. Досягнення в тих галузях культури,

в яких римлянам не вдавалося створити щось особливе, були цілком запозичені

у інших народів, у тих же самих греків. Але в будь-якому випадку римська

культура не просто цікава – вона грандіозна, без неї не можна уявити давній

світ, як і не можна уявити Рим без впливу на нього грецької культури.

Культура Вілланови у Північній та Центральній Італії. Культура етрусків

1000 років до нашої ери. Початок колонізації Італії етрусками. Приблизно в

цей час, за підрахунками вчених, починається період залізного віку на

території майбутнього Риму. Відбувається перехід від апеннінської культури

та культури террамар (“жирна земля”), від яких залишилась велика кількість

господарських відходів у вигляді кераміки, залишків бронзових виробів на

свайних поселеннях біля водних просторів рік та озер. Субапеннінський

період став перехідним, він визначається появою нових племен на території

сучасної Італії, ці племена принесли особливу культуру, зокрема, вони

померлих ховали на спеціальних полях-кладовищах. Змінився обряд

захоронення, поширюється кремування. В Південній Етрурії продовжує існувати

культура террамар. В Північній і Центральній Етрурії в результаті великих

етнічних переміщень встановлюється основний тип культури цього періоду, що

має назву культура Вілланови. По суті це землеробська культура. Схематично

виділяють чотири етапи цієї культури, коли удосконалюється техніка

виготовлення бронзових виробів, нові форми бронзових речей побуту, дещо

прогресує залізообробка, не дивлячись на обмеженість запасів залізної руди

в Італії. Тільки в 6 столітті до нашої ери помічаємо перевагу в кількості

залізних знарядь праці над бронзовими. В археологічному асортименті

з’являються нові форми фібул. Значним кроком вперед у розвитку

технологічних навичок є виготовлення гончарного посуду. Археологічно можна

інтерпретувати знайдені вироби як предмети торгівлі племен. Сюди

відноситься грецька кераміка, фінікійське скло, предмети з золота й срібла,

слонової кістки. Складніше сприймаються етнічні переміщення населення.

Згадані террамари, як і оволодіння металом, пов’язують з індоєвропейським

елементом, частковим його проникненням, можливо, морем, по території Італії

шляхом колонізації. Домінуючу масу носіїв індоєвропейських мов склали

племена італіків, що проникають в Італію з кінця 2 тисячоліття до нашої ери

і, як вважають, створюють культуру типу Вілланови.

Відкрита біля поселення Вілланова у передмісті Болоньї в середині 19

століття культура знаходить аналоги в культурі залізного віку Лігурії

(Голасекки), Венеції (Есте), Бруттії (Торре Галлі). Культура Вілланови

проявляється в центрах Південної Етрурії, Лації (Альбанські гори), у

відповідних прошарках римського поселення.

Піднесення етрусків у 8 столітті до нашої ери в Середній та Північній

Італії є закономірним розвитком попередньої культури Вілланови. Проблема

етруської мови породжує все нові й нові версії, які грунтуються на 9

тисячах етруських надписів, що збереглися. Весь масив етруського матеріалу

дозволяє оцінити мовний запас, зміст епітафій, текстів-присвят та

подарункових творів.

Алфавіт використовувався грецький. Однак для досліджень великим недоліком є

одноманітність надписів епіграфіки, мала кількість текстів на широкі теми.

Короткі етруські надписи зустрічаються на урнах, глечиках, дзеркалах,

геммах.

У 8 – 7 століттях до нашої ери етруски проживають на більшій частині

сьогоднішньої Італії, займаються землеробством, утримують худобу. Високий

рівень землеробства дозволяв проводити селекцією – було отримано етруський

сорт полби, вперше почали вирощувати культурний овес. Льон йшов на пошиття

одягу, вітрил для човнів. Цей матеріал використовувався для запису

різноманітних текстів (пізніше це досягнення використали римляни). Існують

свідчення антиків про міцність ниток з льону, за допомогою яких етруські

ремісники виготовляли панцирі (гробниця 6 століття до нашої ери,

Тарквінія). Досить широко етруски застосовували штучне зрошення, дренаж,

регулювання течій річок. Відомі археологічній науці давні канали

знаходилися біля етруських міст Спіна, Вейї, в районі Коди.

Наведені факти високого рівня агрономічної культури, прикрашені пережитками

давньої магії, свідчать про великий вклад етрусків у культуру Італії в

давнині.

В інших галузях діяльності, наприклад в ремісництві, етрускам властиві

високий рівень та значні результати. Наявність чисельних виробів з металу в

гробницях 8 століття до нашої ери в Етрурії асоціюється з адекватним рівнем

рудної справи та металургії. В некрополі Сан-Чербоне одна знахідка з міді

була інкрустована залізними мініатюрними квадратиками – метод, характерний

при роботі з дорогоцінними матеріалами. Взагалі, з заліза виробляли

металевий посуд, засоби виробництва для різних галузей промисловості.

Широкого поширення набули посудини буккеро, бронзові статуетки, етруські

форми гробниць (типу гробниць Цере), металічні прикраси, скляні буси,

амулети, скарабеї. Інтенсивна торгівля прямо впливала на рівень

суднобудування. Етруски використовували запаси лісу не лише Тирренії, а й

масиви Лації, Умбрії. З дерева робили килі “тирренських кораблів”. Етрускам

була відома форма торговельного корабля з двома мачтами, чого не знав

грецький торговий флот.

Важливим етапом в розвитку етруського суспільства було складання міської

структури, що відповідала рівню рабовласницького ладу, зовнішньою ознакою

якого було жваве містобудування. Міста мали міцний пояс укріплених стін з

кам’яних блоків, пізніше спостерігалося чітке розташування кварталів в

шахматному порядку та планування вулиць, які перетиналися під прямим кутом.

Аналог етруським забудовам – місто Міса[7] біля Болоньї (датується 6 – 4

століттями до нашої ери) мало свій центр – акрополь з храмовими будівлями

та перпендикулярно розміщеними вулицями, фонтан з басейном, п’ять храмів-

святилищ (за етруським ритуалом, вони мали вхід з півдня та були

орієнтовані по частинах світу, п’ятий храм знаходився в центрі). Найбільші

вулиці мали ширину до 10 – 15 метрів. У місті існувала система каналізації,

водопровід з глиняних труб. Храмові побудови проводились розумно, з

урахуванням сейсмічності, на кам’яних фундаментах. Усе місто оточувалося

фортифікаційною стіною шириною 2 метри, що складалася з великих суцільних

блоків. Місцевий побут, заснований на розвинутому господарстві, ставав усе

більше спеціалізованим у певній галузі. Популонія орієнтувалася на

видобуток і обробку металів, Клузій спеціалізувався в

сільськогосподарському виробництві, місто Цере – на ремеслах і торгівлі.

За Варроном, 753 р. до нашої ери вважається роком заснування Риму.

У релігійному житті панував політеїзм давньогрецького типу. Лише імена

етруських богів відрізнялися від грецьких. Головним богом був Тин (грецький

Зевс, римський Юпітер), іншими визначними богами – Уні, Менрва[8] (римська

Мінерва), Марис (Марс). Міфології етрусків властиві були також і давні

культи тотемного характеру: добрих і злих демонів (Хару, Тухулха, Лаза).

Цікавими з точки зору розуміння життя етрусків є їх малюнки й фрески в

гробницях. Так, зображені сюжети дозволяють припустити, що існували

ритуальні вбивства рабів в ході поєдинків та травля їх хижими тваринами. В

той же час рабів зображували співаючими, граючими на музичних інструментах,

танцюючими.

З кінця 6 століття до нашої ери етруська конфедерація починає розпадатися.

В 524 році до нашої ери етруски програли грекам битву при Кумах.

Відповідно, занепадає і культура. Хоча, занепадає етруська культура, а

загалом уся римська культура переходить на нову орбіту свого розвитку.

Почали етруски з фібули з гробниці Черветері (близько 650 р. до нашої ери)

і канопи з маскою (близько 600 р. до нашої ери), а останнім чисто етруським

досягненням в культурі, безперечно, було спорудження храму Юпітера на

Капітолійському холмі в Римі. Це сталося в період правління етруських царів

Тарквініїв (знайдені під час археологічних розкопок монети із зображенням

храму допомагають уявити зовнішній вигляд цієї величної будівлі). Слід мати

на увазі, що Юпітер в пантеоні тодішніх богів супроводжував Менрву й Уні –

етруських жіночих божеств, а крім того, й сам Юпітер був спочатку також

етруським богом на ім’я Тин. Саме в цій своїй етруській іпостасі Юпітер і

став, як вважається, патроном нової римської держави. Усередині храму

розміщувалась величезна статуя Юпітера, виготовлена з золота й пластинок

слонової кістки. Авторство цього твору, рівно як і квадриги на храмовому

фронтоні, приписують майстру Вулке з міста Вей. Завершено зведення храму

Страницы: 1, 2