Кореляційні аспекти історичного розвитку філософії та фізики

Кореляційні аспекти історичного розвитку філософії та фізики

МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ УКРАЇНИ

Чернiвецький державний унiверситет

iм. Ю. Федьковича

кафедра філософії

РЕФЕРАТ

з фiлософiї на тему:

"Кореляційні аспекти історичного розвитку

філософії та фізики "

Виконавець: аспiрант кафедри

фізичної електроніки

Демич Микола Васильович

м. Чернiвцi 1998

Змiст

Вступ________________________________________________________________3

Основна частина______________________________________________________4

1. Фiлософiя i фiзика як органiчнi елементи культури._______________4

2. Перетворення фiлософських проблем в конкретно науковi._________8

3. Багатограннiсть фiлософських основ науки._____________________10

4. Вплив фiлософiї на зародження i розвиток класичної фiзики.______15

5. Фiлософськi засади квантової фiзики.___________________________19

Висновки____________________________________________________________25

Лiтература__________________________________________________________26

ВСТУП

Фізика відіграє важливу роль в житті суспільства, впливає на розвиток

техніки, в той же час власний розвиток фізики знаходиться в прямій

залежності від потреб суспільного виробництва, рівня розвиткук техніки і

від світогляду її творців.

Будь-яка наука сама по собі представляє перш за все певну систему

ідей, понять, категорій та законів, які більш чи менш адекватно

відображають дійсність, дають достовірні дані про існування суб'єктивного

світу.

Всі природничі науки мають між собою те спільне, що вони вивчають

різні сторони єдиного матеріального світу. Звідси слідує, що ці науки

повинні користуватись самими загальними теоретичними і методологічними

положеннями, які адекватно відображають найбільш загальні властивості

матерії, що знаходиться в стані постійних змін, руху. Філософія як наука

про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення є

єдиною науковою методологією всіх природничих наук.

Об'єктивною основою взаємозв'язку філософії та фізики є матеріальна

єдність загального і конкретного в розвитку матерії, загальних і конкретних

законів.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Фiлософiя i фiзика як органiчнi елементи культури.

Сьогоднi стало звичним протиставляти з однiєї сторони конкретнi

науки, а з другої сторони - фiлософiю. Це протиставлення викликане рiзними

причинами. Ось приклади такого протиставлення.

З однiєї сторони фiзика нерiдко сприймається багатьма її представ-

никами, i тим бiльше не спецiалiстами, якi вiдчувають її вплив у

повсякденному життi, як заняття, що приносить людинi конкретну користь,

адже вся оточуюча нас дiйснiсть (заводи, транспорт, зв'зок, побутовi

прилади i т. д.) виникла завдяки фiзицi та її втiленню у виробництво. Цим

же людям, з другого боку, фiлософiя часом здається "витанням в позахмарних

сферах абстракцiй", далеких вiд реального життя. З однiєї сторони фiзика,

особливо в нашi днi, стрiмко розвивається. З другого боку про фiлософiю( i

суспiльнi науки) цього не скажеш, а якщо говорити про нашу країну, то слiд

признати, що фiлософiя протягом тривалого часу знаходилась у застої. Далi:

з однiєї сторони, технiчне застосування фiзики виявляється не лише благом

для людства, але й навiює справжнiй жах (швидке вдосконалення зброї

масового знищення, ускаднення виробничої дiяльностi, погiршення стану

навколишнього середовища). З другого боку фiлософiя вже давно вдарила на

сполох у зв'зку з перетворенням людини на додаток, породженої нею самою,

але все ще бездуховної i неживої машини технократизованого промислового

виробництва.

Потiм, з однiєї сторони, фiзику як таку, не цiкавить людський

духовний свiт, вона займається поясненням неживої природи. З другого боку

фiлософiя ставить в центр своєї уваги саме людину, мiркує про змiст життя,

намагається зрозумiти суть явищ, i тому є гуманiтарною, а то й

гуманiстичною наукою.

Вiдомо, що фiзики, а вони також є насамперед людьми, не завжди,

дослiджуючи живу природу, втрачають з поля зору гуманiстичне ненаправлення

своїх дослiджень. А.Ейнштейн, який рекомендував президенту США

Ф.Д.Рузвельту термiново реалiзувати проект виготовлення атомної бомби в

перiод другої свiтової вiйни, пiсля поразки фашистської Нiмеччини i

створення водневої бомби, приєднався до фiлософа Б.Рассела в Манiфестi, де

було заявлено тепер вже про загрозу для життя людства термоядерної зброї.В

цьому манiфестi Рассела-Ейнштейна (1955) була поставлена проблема:"Чи

покiнчимо ми з людською расою, чи людство вiдмовиться вiд вiйни"[6].

Разом з тим фiлософи, iмена яких увiйшли в iсторiю культури, нерiдко

займались тим, що можна було вiднести до сфери фiзики. Це, наприклад,

Демокрiт та Епiкур, Рене Декарт та Емануїл Кант. Звичайно, таких

унiверсальних людей як Демокрiт чи Декарт зараз знайти важко, але i зараз

фiлософам корисно набути досвiду в якiйсь конкретнiй галузi науки. А тому i

сьогоднi цiлком справедливе уявлення про те, що нi фiлософська думка не

може iгнорувати досягнення фiзики, нi фiзика не може протиставляти себе

фiлософiї. Адже цiль в них одна--зрозумiти i пояснити свiт, частиною якого

є людина.

Iсторiї культури вiдомо багато "паросткiв", якi, з'являючись у

виглядi спекулятивних (начебто досить далеких вiд повсякденної реальностi)

здогадок i пропозицiй, з часом поступово перетворювались в "плодоноснi

дерева" строго наукових, практично обгрунтованих теорiй, якi мають прямий

вихiд в людську реальнiсть i серйозно її змiнюють. Найяскравiший приклад

цього- теорiя атомiзму. "Паросток" цей з'явився ще в Стародавнiй Грецiї i

був "посаджений" Демокрiтом, який висунув гiпотезу про атомну будову

Всесвiту. Його атомiзм був не чим iншим, як чисто абстрактним припущен-ням,

бо нiхто в Стародавнiй Грецiї ( в тому числi i сам Демокрiт) нiяких атомiв

спостерiгати не могли. Реальнiсть атомiв в якостi їх спостереження як

конкретних речей, залишалась вiдкритим питанням аж до початку 20 столiття,

тобто приблизно 2,5 тисяч рокiв. Лише в дослiдах французського фiзика

Ж.Б.Перена, який вивчав броунiвський рух (1808 р.), ця теорiя знайшла бiльш-

менш безпосереднє пiдтвердження[2].

I увесь цей час, починаючи з античностi i аж до сьогоднiшнього дня,

атомiзм стимулював розвиток багатьох наук- вiд хiмiї i фiзики до логiки i

психологiї. Тут доречно буде привести слова американського фiзика Р Рей-

мана :"Якщо в результатi якої-небудь свiтової катастрофи всi набутi науковi

знання були б знищенi i до майбутнiх поколiнь перейшла б лише одна фраза,

то яке б твердження несло б найбiльшу iнформацiю? Я вважаю, що це атомна

гiпотеза: всi тiла складаються з атомiв-маленьких тiл, якi знаходяться в

безперервному русi, притягуються на невеликiй вiддалi, але вiдштовхуються,

якщо одне з них тiснiше притиснути до другого. В однiй цiй фразi...

мiститься неймовiрна кiлькiсть iнформацiї про свiт; необхiдно лише

прикласти трохи фантазiї i кмiтливостi"[6].

Таким чином атомна гiпотеза являється одним з центрiв, навколо яких

кристалiзується духовна i матерiальна дiяльнiсть людини. Звичайно, не лише

атомiзм має таке велике значення. Не менш яскравим "паростком", який,

щоправда, появився вже на "стеблi" атомної гiпотези, виявилось припущення

про "свободу волi", про випадковi рухи атомiв, висунуте ще

Епiкуром.Вiдмiнностi атомiзму Демокрiта i атомiзму Епiкура присвятив свою

докторську дисертацiю Маркс, i це не випадково. Проблема"свободи волi" має

значення для фiзики i тепер -звичайно не в прямому значеннi, а в планi

осмислення мiсця,можливостi, випадковостi,невизначеностi в сучаснiй картинi

свiту.Квантова фiзика,долаючи по мiрi накопичення нових фактiв, якi

появляються в процесi її розвитку, класичнi теоретичнi представлення, рiзко

виступила, зокрема, проти принципу однозначного детермiнiзму, який ще з

часiв Демокрiта розповсюдився i на соцiальне життя, так як сприймався як

неперекладний закон, визнаючи все. В класичний перiод свого розвиткку

фiзика, по-сутi, абсолютизувала цей принцип, знайшовши для нього точний

математичний вираз. Але новий "некласичний" етап розвитку фiзики був

пов'язаний з критикою цього принципу i замiною цого бiльш широким

дiалектичним розумiнням причинностi, що спочатку було сприйняте багатьма

дослiдниками як спростування всiх закономiрностей, а то як i доказ "свободи

волi" мало не на рiвнi електрону. Правда,потiм прийшло розумiння того,що

необхiднiсть i випадковiсть, закономiрнiсть та її прояви, можливiсть i

дiйснiсть, детермiнiзм i "свобода волi" - все це речi спiввiдноснi ( а не

вiдноснi, як це iнколи стверджується в науковiй лiтературi) Потiм (зовсiм

недавно) не лише у фiзицi мiкросвiту, але й у звичайнiй

фiзицi,макроскопiчнiй,з'явились данi, якi пiдтвердили, що ми живемо в свiтi

самоорганiзацiї, з якого не можна вилучити нi необхiднiсть, нi

випадковiсть, нi дiйснiсть, нi можливiсть, нi визначенiсть ,нi

невизначенiсть, нi порядок, нi хаос[6].

Подiбних"паросткiв" в iсторiї культури можна знайти дуже багато. Тому

нам i здається, що в принципi дуже складно вiдокремити фiзику ( чи якусь

спецiальну науку ) вiд фiлософiї i навпаки - важко i по практичних i по

теоретичних основах. Iснуюче ж протиставлення, хоча воно i зустрiчається

сьогоднi досить часто, є насправдi штучним протиставленням i тому

благотворним.

2.Перетворення фiлософських проблем в конкретно науковi.

Вже на прикладi атомiзму ми можемо спостерiгати як фiлософськi

гiпотези, що мають свiтоглядний статус, тобто претендують на пояснення

будови Всесвiту, перетворюються з часом в "дерева" бiльш конкретних

пропозицiй i дослiджень в рiзних спецiальних областях дiяльностi людини.

Так, арбський мислитель Аверроес ( Iбн Рощд ) знову повернувся до цiєї

гiпотези i намагався її розвинути. При цьому вiн вводить"мiнiмальнi

натуральнi одиницi", якi якiсно вiдрiзняються для рiзних субстанцiй

(речовин) i мають для них рiзнi розмiри. Це в певнiй мiрi позначилось на

розвитку тих уявлень, якi ми називаємо хiмiчними, а в тi часи вiдносилось

до алхiмiї; "мiнiмальна натуральна одиниця є прообразом поняття "хiмiчний

елемент". Ньютон,розвиваючи атомну iдею, пiшов ще далi,ввiвши поняття

"сили", завдяки якiй iз атомiв будується речовина. Вiн намагався ввести це

поняття i в оптику, але ця спроба була ще передчасною, можна сказати

метафiзичною, фiлософською, але лишень зараз ми знаємо про корпускулярно-

хвильову теорiю свiтла[6].

Ще в грецькiй фiлософiї є цiкавi уявлення про випадковiсть, яку слiд

сприймати як суттєвий аспект теоретичних представлень. Епiкур вважає

вiдхилення атома випадковою похибкою в його траекторiї. Лукрецiй крiм цього

констатує: "Якби вони не вiдхилялись, то падали б вниз через пустоту як

дощовi краплi, i не вiдбувалось би їхнє злиття, i не було б джерела для

першоматерiї, природа не була б створена".Нове може виникати лише завдяки

взаємодiї в його закономiрних i випадкових зв'язках[4].

Середньовiчнi дискусiї навколо випадковостi, в порiвняннi з античним

матерiалiзмом, знаходять в томiзмi та неотомiзмi пошуки"антивипадкового

фактора", що змiг би пояснити розвиток. Саморух i саморозвиток матерiї

повиннi подаватись як єдиний принцип пояснення. Об'єктивнiсть випадковостi

в природi завжди виступає як деяка основа. Звiдки виникає розгалуження

причинносної природи та вiльної людини? Лише квантова механiка iз своїм

вiдображенням дiалектичного зв'язку мiж необхiднiстю i

випадковiстюпредставляє випадковiсть в якостi складового елементу фiзичної

теоретичної картини, як i в античнiй натурфiлософiї. Без врахування

випадковостi розвиток, як виникнення нового, пояснити неможливо,хiба що

прийнявши вчення про так званi первиннi норми.

В своїй роботi"Всеобщая естественная история и теория неба"(1755)

I.Кант посилаючись на Епiкура, Лукрецiя, Демокрiта, вiдстоював iдею

первинної форми небесних тiл, тим самим ставлячи питання про походження

складних систем. Вiн дослiджував якiснi змiни зоряних ситем. При цьому вiн

вiдмовився вiд випадковостi як незакономiрного, неповторюваного.

"...матерiя пiдпорядкована деяким необхiдним законам. Я бачу, як iз її

стану повного розкладу i розсiяння цiлком природно розвивається щось

прекрасне i струнке цiле".

З розвитком статфiзики i термодинамiки в 19 столiттi появилась

можливiсть поєднати об'єктивну випадковiсть з представленями про розвиток.

Однак наукове обгрунтування цього зробити було важко. Цьому заважала

вiдмова вiд принципу розвитку в фiзицi. Але це не узгоджується з

твердженням Канта. Такий результат одержувався тому, що фiзика виключала

можливiсть виникнення якiсно нового стану, хоча i визнавала початковий стан

з мiнiмальною ентропiєю, який вiв до кiнцевого стану [4,5].

Ми розглянули приклади перетворень фiлософських гiпотез в конкретно-

науковi, набування ними точного кiлькiсного виразу,математичної форми,

широкого практичного застосування i технiчного втiлення. Такi приклади

говорять не лише про еврiстичну роль i практичне значення фiлософiї для

конкретних наук, але й про єднiсть, взаємозвязок фiлософiї з цими науками.

Можна припустити, не лише фiлософськi гiпотези перетворюються в конкретно-

науковi, але й конкретно-науковi вiдкриття,в свою чергу,можуть породжувати

широкi фiлософськi узагальнення i гiпотези. Наприклад, спостерiгаючи

сьогоднi такий специфiчний ефект як "червоне змiщення" галактик, вченi

роблять космологiчний висновок про розбiжнiсть галактик i розширення

Всесвiту. Спостерiгаючи перетворення "елементарних" часток, вони роблять

висновок, що всi цi частки складаються з кваркiв i намагаються

обгрунтувати, чому цi кварки неможливо спостерiгати в якостi самостiйних

iндивiдуальних об'єктiв. Знайшовши подiбнiсть в поведiнцi тварин i людей,

мiркують про "гени культури". Розглядаючи прогрес електронної технiки,

висувають гiпотезу "штучного iнтелекту", говорять про "машиннi мови".

Спостерiгаючи рiст комунiкацiй в сучасному свiтi, припускають, що ця

тенденцiя приведе до виникнення деякого "загально-планетарного розуму".

Сьогоднi багато хто переконаний в "самоорганiзацiї матерiї" [6].

3. Багатограннiсть фiлософських основ науки.

Наука по своїй сутi вiдзначається динамiчнiстю. Вона вiдповiдає

насущним вимогам життя, а iнколи формує його запити, але в кiнцi кiнцiв

виникає питання: що лежить в основi динамiзму? Це питання не лише з областi

теорiї, але й має цiлком визначений практичний змiст.

Вiдповiдаючи на це питання, слiд вказати на те, що науковий розум є,

при необхiдностi, обмеженим, в той час, як динамiзм практики завжди

випереджає його основопочаткуючими роздумами. Процес становлення нового, як

правило, не планується, вiн передбачений у всiх своїх аспектах i

результатах. Iнакше нове суспiльство виникнути не могло: все ранiш

заплановане-визначене, але нашi плани, як вiдомо, далеко не завжди

виконуються. Виходить, що новi знання, в дiйсностi,не мають "старих" основ,

хоча цю думку не слiд розумiти в прямому змiстi.

Розвиток знань зазнає впливу традицiй, i навiть тодi, коли старi

традицiї руйнуються,в нових знаннях зберiгаються деякi їх елементи, якi не

лише не суперечать вiдкриттям, але i допомагають їм зароджуватись. Цi

найбiльш стiйкi елементи i вiдносяться до основ науки. Таких елементiв не

так уже й багато.

До них можна вiднести, в першу чергу, фiлософськi категорiї i

принципи. Яким би не було нове знання, воно завжди виражається через

невелику кiлькiсть вихiдних понять та принципiв. Серед таких понять-поняття

речi, властивостi, вiдношення, якостi i кiлькостi, процесу,руху, стану,

простору, часу, реальностi, можливостi i дiйсностi, випадковостi i

необхiдностi i т.д. [3,7]

Ще Кант стверджував, що подiбнi поняття (категорiї) i принципи данi

людинi apriori. Але Канта часто критикували саме за апрiоризм. I, дiйсно,

якщо категорiя i зв'язуючi її принципи розумiти як незмiннi, раз i назавжди

заданi, то це буде хибна точка зору. Однак апрiоризм категорiй (кантовських

в тому числi) можна обгрунтувати тим, що вони суть родовi людськi поняття,

оскiльки людина - не абстрактний суб'єкт, а цiлком конкретна iстота (навiть

коли говорити - не про окремий iндивiдум, а про все суспiльство взагалi) у

Всесвiтi, яка видiляється унiкальною специфiкою. Категорiї цi зародились в

її практицi, в її взаємодiї з собою, з Всесвiтом, який є незрiвнянно

багатшим вiд того, що ми вкладаємо в змiст поняття "людина". Людина

виробила цi категорiї i загальнi фiлософськi принципи саме в

"коеволюцiйному" процесi взаємодiї самої з собою (в рамках людського

суспiльства) iз оточуючим Всесвiтом (який, звичайно, обмежується, в першому

наближеннi, мiсцем проживання людини, тобто Землею).

Iснує приваблива фiлософська традицiя, яка пiдкреслює специфiчнiсть

людської iстоти, що полягає в її духовностi. Що таке "духовнiсть" i

витiкаючий iз неї гуманiзм - про це фiлософи сперечались довгий час. У

любому випадку ця риса вiдрiзняє людину вiд неживої матерiї, а також вiд

решти живого свiту, в якому вона виникла. Ця традицiя може визнати, як i у

Канта,необхiднiсть деяких непорушних правил суспiльно-людської поведiнки

(моральний кодекс). Але ця традицiя гарна до тих пiр, поки їй не доводиться

мати справу з оточуючим свiтом, який є, по визначенню, бездуховним. Коли ж

вона стикається з ним, її моральнi принципи руйнуються в силу того, що на

перший план висуваються звичайнi проблеми фiзичного виживання. Звiдси

висновок, що гуманiзм "чистої духовностi" повинен "знати своє мiсце" ,

тобто вiн повинен враховувати, що людина не лише "людина думаюча", а

породження Всесвiту,частиною якого вона є. I,звичайно, найбiльш

далекоглядним гуманiстичним поглядом є переконання в тому, що людина

вiдповiдає не лише за свою долю, а й за долю Всесвiту [4].

Слiд, сказати, що такi широкi основи науки, як фiлософськi категорiї

i принципи, не є її єдиними основами. Оскiльки наукова дiяльнiсть є

людським засобом, на неї розповсюджуються i правила людського спiвжиття.

Оскiльки наука далеко не однорiдна в предметi дослiдження, то в нiй

вiдчуваються i дисциплiнарнi основи. Оскiльки наука вiдкриває нове, в нiй

з'являються i новi основи, що йдуть вiд об'єктивної реальностi.

Наприклад,в науцi прийнято довiряти результатам, якi вчений сам не

отримав,а отримали iншi вченi,навiть якщо вони притримувались iнших

полiтичних позицiй чи iнших релiгiйних поглядiв, Це значить, що комунiкацiя

в науцi основана на довiр'ї. Але, звичайно, саме це довiр'я основане на

тому, що наука взаємодiє з об'єктивною реальнiстю. Тому принцип

об'єктивностi iстини для науки не лише пiзнавальний, але й є моральною

основою, яка не залежить вiд полiтичних чи релiгiйних поглядiв вченого, вiд

його нацiональностi чи статi. Далi. Дисциплiнарнi традицiї проявляють себе

в сукупностi досить стiйких, але специфiчних понять i принципiв, якi не

слiд змiшувати з фiлософськими категорiями i принципами, Наприклад,у фiзицi

такими стiйкими, але специфiчними поняттями є поняття частинки (корпускули)

i хвилi (поля), але стiйким принципом - закон збереження енергiї. Разом з

тим, що цi поняття i принципи не є фiлософськими,вони не можуть бути

змiстовно сформульованi без звернень до фiлософських категорiй i основ.

Рiзноманiтнi схеми наукових революцiй розглядають, поки що в

загальних рисах,функцiонування i змiну концептуальних структур, що

претендують на роль основ науки, а деякi з них ставлять проблему генезису

цих структур. Прихильники еволюцiонiстичної концепцiї схильнi знаходити в

моделях наукових революцiй недолiки: критично висловлюються про

"революцiйнi iлюзiїї" чи вiдводять революцiйним змiнам роль виключно рiзних

подiй в змiнi способiв iнтелектуальної дiяльностi в процесi росту знання

[2].

Можна видiлити три основнi причини такого вiдношення до наукових

революцiй. По-перше, розумiючи пiд революцiйними подiями корiннi перевороти

в стилi наукового мислення, в науковiй картинi свiту для цих феноменiв

висували такi критерiї, якi задовiльняють лише глобальнi революцiї.

Загальноприйнятим "зразком" глобальної наукової революцiї, на основi якого

формулюються суттєвi ознаки чи критерiї змiн цього типу,

рахується"найбiльший еволюцiйний переворот" в суспiльстознавствi в 16-17

столiттях. Наприклад, А. Койре розглядав наукову революцiю 16-17 ст. як

"мутацiю" людського iнтелекту, критерiєм якої була змiна "типiв населення",

"корiнна реформа" нашого iнтелекту. Вiн пов'язував цю революцiю з глибокими

змiнами фiлософських основ суспiльства. Суттєвою рисою тiєї революцiї вiн

вважав "руйнування" античного космосу, тобто, висловлюючись сучасною мовою,

Страницы: 1, 2