Питання військового будівництва

Особливий період включає в себе час мобілізаційного розгортання народного господарства, Збройних Сил України та інших військ, воєнний час і частково відбудовчий період після закінчення воєнних дій.
Мобілізаційна підготовка проводиться на плановій основі шляхом завчасного створення стійких систем управління і зв'язку та необхідних виробничих мобілізаційних потужностей, а також спеціальних формувань та мобілізаційних резервів озброєння, військової техніки, матеріальних і продовольчих ресурсів, страхового фонду документації.

Отже Мобілізація є загальнодержавним заходом, що має забезпечити планомірне розгортання Збройних Сил України та інших військ, переведення народного господарства з мирного на воєнний стан, а також залучення трудових і матеріально-технічних ресурсів до ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій та катастроф у мирний час.

Демобілізація є загальнодержавним заходом для планомірного переведення народного господарства з воєнного на мирний стан і подальшого скорочення Збройних Сил України та інших військ.

Загальне керівництво мобілізаційною підготовкою народного господарства України покладається на Кабінет Міністрів України, в
Республіці Крим - на Раду Міністрів Республіки Крим, у галузевих і територіальних структурах - на відповідні центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності - на їх керівників. Функції щодо координації, планування, методологічного та методичного забезпечення мобілізаційної підготовки в народному господарстві покладаються на Міністерство економіки України, а в Збройних Силах України та інших військах - на
Міністерство оборони України. Для безпосереднього управління мобілізаційною підготовкою та заходами щодо мобілізації в апаратах центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, а також на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності створюються військово-мобілізаційні підрозділи.Організаційна структура і штатна чисельність цих підрозділів визначаються відповідними керівниками з урахуванням вимог законодавчих і нормативних актів з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації, а також обсягів мобілізаційних завдань.

При запровадженні воєнного стану мобілізація проводиться : 1) відкрито або 2) приховано.

Рішення про проведення відкритої мобілізації підлягає негайному оголошенню через засоби масової інформації. Рішення про проведення прихованої мобілізації доводиться по закритих каналах до керівників Ради
Міністрів Республіки Крим, міністерств та інших центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у порядку, що визначається
Кабінетом Міністрів України. З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій та катастроф у мирний час може проводитися цільова мобілізація.

Система органів ЦО та їх завдання

Цивільна оборона - державна система органів управління , сил і засобів , що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного , екологічного та воєнного характеру . Систему цивільної оборони складають: органи державної виконавчої влади всіх рівнів, до компетенції яких віднесено функції, пов'язані з безпекою і захистом населення, попередженням, реагуванням і діями у надзвичайних ситуаціях; органи повсякденного управління процесами захисту населення у складі центральних та місцевих органів державної виконавчої влади і адміністрації підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності і господарювання; сили і засоби, призначені для виконання завдань цивільної оборони; фонди фінансових, медичних та матеріально-технічних ресурсів, передбачені на випадок надзвичайних ситуацій; системи зв'язку, оповіщення та інформаційного забезпечення. Заходи цивільної оборони поширюються на всю територію України, всі верстви населення, а розподіл за обсягом і відповідальністю за їх виконання здійснюється за територіально-виробничим принципом. Завданнями Цивільної оборони України є: запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походження і запровадження заходів щодо зменшення збитків та втрат у разі аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж та стихійного лиха; оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний часи та постійне інформування його про наявну обстановку; захист населення від наслідків аварій, катастроф, великих пожеж, стихійного лиха та застосування засобів ураження; організація життєзабезпечення населення під час аварій, катастроф, стихійного лиха та у воєнний час; організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у районах лиха і осередках ураження; створення систем аналізу і прогнозування управління, оповіщення і зв'язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зараженням, підтримання їх готовності для сталого функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часів; підготовка і перепідготовка керівного складу цивільної оборони, її органів управління та сил, навчання населення вмінню застосовувати засоби індивідуального захисту і діяти в надзвичайних ситуаціях.
Силами цивільної оборони є її війська, спеціалізовані та невоєнізовані формування. Війська цивільної оборони підпорядковуються Кабінету Міністрів України. Безпосереднє керівництво ними здійснює начальник Штабу Цивільної оборони
України. Війська цивільної оборони виконують завдання щодо захисту населення від наслідків аварій, катастроф, стихійного лиха, воєнних дій, а також проводять рятувальні та інші невідкладні роботи. Кількість і чисельність частин і підрозділів цих військ визначаються з урахуванням потреб і особливостей регіону призначення. Комплектування військ цивільної оборони здійснюється на підставі Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" ( 2232-12 ), а також за контрактом.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення у життя державної політики у сфері цивільної оборони, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, запобігання цим ситуаціям та реагування на них, ліквідації їх наслідків та наслідків
Чорнобильської катастрофи, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за стан і її розвиток.
МНС України у своїй діяльності керується Конституцією України (
254к/96-ВР ), законами України, актами Президента України і Кабінету
Міністрів України, а також цим Положенням. МНС України у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішує питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права та укладених Україною міжнародних договорів.

Повноваження військових посадових осіб щодо вчинення нотаріальних дій

Нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на яких покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії з метою надання їм юридичної відповідності.

Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може вчинятися певними військовими посадовими особами.

До нотаріально посвідчених документів прирівнюються:

-заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово- лікувальних закладів;

-заповіти та доручення військовослужбовців в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів, що вчиняють нотаріальні дії, а також заповіти робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.1994 р. № 419 затверджений Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених. Згідно з вимогами цієї Постанови, посадові особи при посвідченні заповітів і доручень повинні дотримуватися таємниці посвідчуваних документів.Довідки про посвідчені заповіти та доручення видаються тільки громадянам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. Правила про дотримання таємниці посвідчуваних заповітів і доручень поширюються також на осіб, яким про посвідчення заповітів і доручень стало відомо у зв'язку з виконанням ними спужбових обов'язків.

Посадові особи, які посвідчують заповіт чи доручення:

-роз'яснюють громадянам їх права і обов'язки, шо випливають із заповітів;

-попереджають про наслідки, що виникають у зв'язку із посвідченням згновітів та доручень;

-роз'ясняють порядок зміни та скасування заповіту, припинення дії доручення;

-у разі необхідності на прохання громадян складають проекти заповітів і доручень,

Посадові особи посвідчують заповіти і доручення на усне прохання військовослужбовця чи інших громадян, які досягли 18-річного віку.

При посвідченні заповітів і доручень посадова особа встановлює особу громадянина, який звернувся за посвідченням заповіту чи доручення і перевіряє його дієздатність.Особа військовослужбовця чи іншого громадянина встановлюється за паспортом чи іншим документом, який виключає будь-які сумніви щодо особи громадянина. Не можуть посвідчуватися заповіти і доручення військовослужбовців і інших громадян, які на час складання заповіту чи доручення перебувають у такому стані, шо не можуть розуміти значення своїх дій або керувати ними. Перед посвідченням заповіту чи доручення особа, від імені якої вони посвідчуються, повинна особисто ознайомитися з текстом проекту документа або його має зачитати їй вголос посадова особа, яка посвідчує заповіт чи доручення. Якщо заповідач або особа, яка видає доручення, згодні з проектом заповіту чи доручення, вони повинні підписати їх у присутності посадової особи, яка посвідчує заповіт чи доручення.

У разі, коли посадовій особі, яка посвідчує заповіт чи доручення, подано вже підписані проекти, заповідач або особа, яка видає доручення, повинні підтвердити, що документи підписані ними особисто. Якщо громадянин, який звернувся за посвідченням заповіту чи доручення, внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати документ, за його дорученням, в його присутності та в присутності посадової особи, яка посвідчує заповіт чи доручення, цей документ може бути підписаний іншим громадянином, особу якого встановлює зазначена посадова особа. Посадова особа, яка посвідчує заповіт чи доручення, не може підписувати його за заповідача або особу, яка видає доручення. Заповіти і доручення повинні бути написані чисто і чітко від руки чорнилом або бути надруковані на друкарській машинці,

Заповіт може бути складений від імені лише однієї особи. Не може бути посвідчений один заповіт від імені кількох осіб. Заповіт посвідчується лише в присутності заповідача. При зверненні громадянина з проханням посвідчити заповіт посадова особа повинна:

-за бажанням заповідачи ознайомити його з колом спадкоємців за законом, визначених цивільним законодавством;

-роз’яснити заповідачу, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновлені) й утриманці померлого успадковують незалежно від змісту заповіту обов'язкову частку в спадщині. Ця частка не може бути меншою двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємництві за законом;

-роз'яснити заповідачеві його права;

Заповіт складається і посвідчується у двох примірниках, у ньому повинно бути зазначено місце і час його складання. Після підписання заповіту заповідачем посадова особа повинна його посвідчити, вчинивши на ньому посвідчувальний напис. Підпис чергового лікаря, який посвідчив заповіт, додаткового засвідчення не потребує. Заповіти, посвідчені посадовими особами, реєструються в спеціальній книзі для реєстрації заповітів, яка повинна бути прошнурована, її сторінки пронумеровані, а кількість сторінок завіряється підписом командира військової частини, начальника або його заступника по медичній частині госпіталю, санаторію, іншого військово- лікувального закладу і відповідними печатками.

У разі звернення громадянина з проханням про посвідчення доручення посадова особа, яка посвідчує це доручення, повинна роз’яснити його права:

-вказати у дорученні, що особа, на ім’я якої воно видане, вправі передоручити надані їй цим дорученням повноваження іншій особі;

-припинити дію виданого доручення. У цьому випадку особа, яка видала доручення, повинна надіслати письмову заяву про скасування доручення тим підприємствам, установам, організаціям, куди має бути подано це доручення.

Доручення посвідчується в одному примірнику, в тексті якого повинно бути зазначене місце і дата його складання (підписання), прізвище, ім’я, по батькові та місце проживання особи, яка видає доручення, та особи, на чиє ім’я це доручення видається.

Доручення, в якому не зазначена дата його посвідчення, е недійсним.
Термін дії доручення встановлюється особою, яка видає доручення, але не може перевищувати 3 років. Якщо в дорученні не вказано термін його дії, воно зберігає силу протягом одного року з дня його вчинення.
Термін дії доручення зазначається словами. У дорученні повинні бути точно визначені повноваження особи, на ім’я якої якої воно видається.

Після підписання в тексті посвідчувального напису не допускаються підчистки. Дописки та інші виправлення в дорученні повинні бути застережені посадовою особою у посвідчувальному написі. Посвідчене доручення вручається особі, що його видала, або на її прохання і за її рахунок надсилається за вказаною нею адресою особі, на ім’я якої видано це доручення. За посвідчення доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, державне мито не справляється.

Діяльність адвокатури щодо військовослужбовців

Організація та принципи діяльності адвокатури в України визначаються
Законом “Про адвокатуру”, прийнятим Верховною Радою 19 грудня 1992 р.

Новий Закон суверенної України відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті відновити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

За цим законом адвокати України виконують такі функції:

-дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні та письмові довідки щодо законодавства;

-складають заяви, скарги та інші документи правового характеру, посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть;

-здійснюють представництво в суді і, зокрема, військовому суді, інших державних органах;

-надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;

-здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян та юридичних осіб;

-виконують свої обов’язки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством у процесі дізнання та на попередньому слідстві. Разом з тим,
Закон надає адвокату можливість здійснювати згідно з Законом й інші види юридичної допомоги, що є забезпеченням встановленого ст. 59 Конституції
України права на правову допомогу.

Згідно до ст. 2 КПК України одним з завдань кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних осіб, які беруть участь у ньому.

Виконання цих завдань так чи інакше стосується різних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, які мають особистий інтерес у справі: підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. Усі ці учасники процесу мають право на захист своїх законних інтересів.

Стаття 63 Конституції України забезпечує кожному підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист.

На відміну від загальногромадянських прав (трудових, житлових та ін.) обмеження кримінально-процесуальних прав є неприпустимим. В іншому разі дії й рішення органів кримінального судочинства неминуче обмежуватимуть право на захист і, отже, перешкоджатимуть військовому суду всебічно, повно і об’єктивно розглянути справу і винести законний і обгрунтований вирок. Такі порушення кримінально-процесуального закону є істотними і складають підстави для скасування вироку. Це, зокрема, розгляду справи у відсутності захисника, коли за законом його участь є обов’язковою.

Участь у справі захисника, насамперед адвоката, є однією з найважливіших гарантій права на захист.

Захисник допускається до участі у справі з моменту пред’явлення обвинувачення, а в разі затримання військовослужбовця, підозрюваного у вчиненні злочину, або застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред’явлення обвинувачення - з моменту оголошення йому протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин після затримання. Коли попереднє розслідування не проводилося, захисник допускається до участі у справі після віддання обвинуваченого до військового суду.

Закон передбачає відповідні положення на той випадок, коли підозрюваний неспроможний оплатити послуги захисника. Орган дізнання, слідчий, військовий прокурор, військовий суддя або військовий суд, у провадженні якого перебуває справа, мають право звільнити військокслужбовця повністю або частково від оплати юридичної допомоги. У цьому разі оплата праці захисника здійснюється за рахунок коштів держави, як і у випадку, коли адвокат брав участь у дізнанні, попередньому слідстві та у військовому суді за призначенням. Відшкодування втрат у цьому разі може бути покладене на засудженого.

При здійсненні захисту адвокат має обирати лише такі засоби і способи захисту, які допускаються законом. Для виконання обов’язків по захисту законних інтересів обвинуваченого закон наділяє захисника досить широким колом процесуальних прав. Вже з моменту допуску до участі у справі він, згідно з ч. 2 ст. 48 КПК, має право: мати з ним побачення наодинці без обмеження їх кількості та тривалості; брати участь у допитах підозрюваного і обвинуваченого, а також в інших слідчих діях, що виконуються з їх участю або за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого або самого захисника; ознайомлюватися з усіма матеріалами справи і застосовувати необхідні відомості з них; брати участь у судовому розгляді; подавати докази і заявляти клапотання і відводи; подавати скарги на дії та рішення дізнавача, слідчого, військового прокурора, військового судді і військового суду.

Активність, наполегливість і принциповість повинен виявляти адвокат протягом всього судового розгляду справи, де він користується разом з іншими учасниками процесу рівними правами в дослідженні доказів та заявленні клопотань.

Під час судових дебатів у своїй промові захисник підсумовує свою роботу у військовому суді. Він аналізує з позиції захисту зібрані докази, викладає свою точку зору на доведеність обвинувачення, міркування щодо відповідальності підсудного. Промова має бути глибокою за змістом, аргументованою фактами, встановленими судовим слідством, логічною, образною і доступною за своєю формою.

Адвокат-захисник є одним з суб’єктів касаційного оскарження судових рішень - вироку і ухвали військового суду, вироку і постанови військового судді, які ще не набрали чиинності. До подання касаційної скарги він повинен з’ясувати думку підзахисного з цього питання. Всупереч бажанню підзахисного адвокат не може подати скаргу.

Адвокат може бути і представником потерпілого у кримінальній справі, але тільки за угодою, тобто на запрошення потерпілого.

Участь адвокатів у кримінальних справах на боці учасників процесу, які здійснюють функції як обвинувачення, так і захисту, сприяє всебічності, повноті та об’єктивності дослідження обставин, винесенню законного, обгрунтованого і справедливого рішення.

Поняття , принципи , функції та основні напрямки діяльності військових судів

В систему судової влади входять також суди, які здійснюють правосуддя в
Збройних Силах України та інших військових формуваннях і носять назву військових судів. Вони складають окрему ланку судової системи і діють на основі тих положень і принципів, що й інші судові органи. Особливості організації і діяльності військових судів обумовлені відмінностями структури і організації Збройних Сил України та інших військових формувань і завданнями, що поставлені перед ними. Організація українських Збройних
Сил не пов'язана з адміністративно-територіальним поділом і тому система військових судів відрізняється від системи загальних судів. Статтями 124,
125 Конституції України, статтею 20 Закону України “Про судоустрій України” військові суди регіонів, Військово-Морських Сил і гарнізонів разом з іншими судами становлять систему судів загальної юрисдикції України. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Низовою ланкою є військові суди гарнізонів, яких в даний момент в Україні є 26.Крім того, діють військові суди Центрального, Західного, Південного регіонів, Військово-
Морських Сил та військова колегія Верховного Суду України.

Статтею 385 Закону України “Про судоустрій” передбачені повноваження військових судів, які розглядають:
1. Справи про всі злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил,
Національної гвардії, Прикордонних військ, Служби безпеки України та інших військових формувань, що затверджуються Верховною Радою України (п. 22 ст.
85 Конституції України), а також військовозобов'язаними під час проходження ними зборів;
2. Всі справи про шпигунство;
3. Справи про злочини проти встановленого порядку несення служби, що вчинені особами начальницького складу виправно-трудових установ;
4. Справи про злочини, вчинені певними категоріями осіб, ще визначаються законодавством України;
5. Справи про адміністративні правопорушення військовослужбовців;
6. Справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії військових посадових осіб і органів військового управління;
7. Справи про захист честі і гідності, сторонами у яких є військовослужбовці або військові організації;
8. Інші справи, пов'язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, а також прав і законних інтересів і військових частин, установ, організацій.

Страницы: 1, 2, 3