Механизм активизации трудовой деятельности в рамках рыночной экономики

виконанню. Це стосувалося не тільки державних підприємств, але й колгоспів,

щоправда, у останніх було більше можливостей для маневру ресурсами.

У цьому плані ринкова угода, контракт, побудований на класичному

принципі “купівлі-продажу”, давав більше простору поторгуватися на

переговорах з приводу продажу робочої сили, заробітної плати, умов праці

обом сторонам. І за відомої професіональної та політичної організації

трудящих, єдність їх дій допомогала добитися більш сприятливого клімату для

роботи у порівнянні з неорганізованими загонами робітників.

Сьогодні можна відзначити, що процес поєднання робочої сили із

засобами виробництва у командно-адміністративній системі був більш

суперечливішим, аніж в ринковій економіці. Насправді, засвоєння індивідом з

дитячих років ідеологічних символів, нібито всі засоби виробництва у нашій

країні є загальнонародною власністю, що людина є господарем своєї долі,

приходило у протиріччя з реаліями життя, особливо у процесі виробництва,

де, по суті, працівник трудився за вказівкою згори (від найближчого

начальника до керівників, що знаходяться на висхідній ієрархічної

піраміди), результати ж праці не належали йому, а також розподілялися

згори. Це протиріччя доповнювалося у сфері розподілу, коли проголощуваний

принцип по кількості й якості праці фактично здійснювався у формі

нееквівалентного обміну трудового внеску на заробітну плату, котра

встановлювалася згори і була нерідко нижчою від витрат необхідної праці.

Остання не завжди і не у всіх відшкодовувалася із суспільних фондів

споживання.

До цього варто додати, що формально за Конституцією колишнього СРСР

людині було визначено право вільно розпоряджатися своїми здібностями. Це

створювало загальну юридичну передумову становлення до робочої сили як до

особистої (індивідуальної) власності. Щоправда, заперечення власності на

робочу силу, товарно-грошових відносин не пройшло безслідно для практики,

воно породило байдужість до праці, загальмувало темпи прискорення НТП та

підвищення ефективності виробництва. По суті, робоча сила залишалась поза

економічними відносинами, в котрих вона трудилася. Все багатство трудових

відносин зводилося переважно до відносин з державою. Це слугувало основою

заперечення інституту приватної власності працівника на робочу силу і

визнання права держави на цю власність.

З переходом до ринкової економіки офіційно проголошено свободу

працівника і визнано його право на робочу силу. У новій Конституції України

(стаття 43) підкреслюється: ”Кожен має право на працю, що включає

можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку

вільно погоджується”.1 Це означає, що створено або створюються правові

умови для вільного розпорядження працівниками своїми здібностями до праці

включаючи їх продаж.

Для реалізації цього права існує два шляхи. Один з них пов’язаний з

перетворенням робочої сили на товар. Другий – передбачає утвердження

інституту приватної власності на робочу силу як домінуючу форму і подолання

відчуження працівника від результатів своєї праці, колективної праці і

засобів виробництва.

Як вже відзначалося, у тієї моделі народного господарства, котра

склалася в колишньому СРСР у 30-ті роки, багато що було скопійовано іншими

країнами, що ставали, як вважалося, на шлях будівництва соціалізму.

Відповідь на питання про форму власності на робочу силу залишалася

дискусійною. Існували уявлення про робочу силу як про особисту, суспільну,

суспільно-особисту власність і про відсутність власності на робочу силу.

Особливо активно стало обговорюватись це питання наприкінці 60-х – на

початку 70-х років, коли розроблялись проблеми розвинутого соціалізму. Не

дивлячись на велику увагу, яка приділялася проблемі власності на робочу

силу у цей період, єдності думок з цього приводу не було. Одні, виходячи із

визначальної ролі загальнонародного інтересу і одержавлення економіки як

невид’ємної властивості економіки розвинутого соціалізму, обгрунтовували

положення про суспільну власність на робочу силу. В цьому твердженні є

значна частка істинного становища індивіда в суспільстві. Він був суцільно

залежним від держави і, значить, у цьому сенсі рівним зі всіма іншими

членами суспільства. Інші притримувалися позиції особистої власності на

робочу силу, посилаючись на відсутність товарного характеру робочої сили і

економічної свободи. Не вдаючись у деталі інших точок зору, відзначимо, що

вони займали проміжне становище між першими діаметрально протилежними

позиціями.

При короткій констатації вказаної теоретичної суперечки може видатися,

нібито вона має надто віддалене відношення до ринкового механізму

мотивації. Насправді це не так. З дискусії про власність на робочу силу

можна, виходячи з нинішнього бачення цього питання, зробити кілька

висновків, які мають принципове значення для формування мотивацій, що

активізують трудову діяльність. Перш за все, слід визначити те, що

працівник був відокремленим від засобів виробництва, які були власністю

держави і якими розпоряджалася номенклатура. По-друге, значна частина

результатів праці відчужувалася на користь держави і розподілялася

переважно не у відповідності з працею. Така практика, що реально складалася

безпосередньо у процесі виробництва, “переносилась” у сферу відносин

“держава - працівник” і тим самим послабляла трудову мотивацію.

Темпи зростання суспільних фондів споживання у порівнянні з фондом

розподілу по праці відносно звузили сферу трудових відносин, що складалися

між працівником і державою. По-третє, і це головне, працівник був

позбавлений економічної самостійності і реалізація його власного інтересу в

цілому залежала від здійснення колективного та суспільного (а точніше –

державного) інтересу. Все це і багато що інше, пов’язане з цим, не могло не

викликати кризи моралі праці, слабку заінтересованість у результатах праці.

Як наслідок націоналізації, колективізації і тотального одержавлення

економіки склалися трудові відносини, функціонування яких до переходу до

ринкового господарювання суперечили таким процесам світової економіки, як

утвердження пріоритетності індивідуальних інтересів, домінуючої ролі праці

та ліквідацію відчуження від власності.

При розвинутих відносинах привласнення в силу певної самостійності,

автономності, обособленості людини від суспільства, його суспільних

осередків власність на робочу силу не може виступати інакше, ніж

індивідуальна. При сучасному трудовому законодавстві, високій культурі

населення і глибоких змінах в структурі виробництва, необхідність у

привласненні робочої сили з боку власників засобів виробництва

послаблюється і має тенденцію до зникнення. У таких напрямках повинні

будуватися взаємовідносини між власниками засобів виробництва та власником

робочої сили в Україні.

Еволюція приватної власності, що складає традиційну основу ринкової

економіки, виразилася у перетворенні її у різні види соційованої приватної

власності, перш за все акціонерної, а останнім часом у посиленні її

деперсоніфікацїї, інституалізації та кооперації. Так, навіть найбільш

розповсюджена із цих форм, акціонерна, не усуває відчуження праці від

капіталу, і привласнення працівника обмежене його власністю на робочу силу,

а не всією працею. Створюваний в акціонерному підприємстві ефект, джерелом

якого є колективна продуктивна сила, зусилля сукупного працівника, не

розподіляється між його творцями, за винятком дивіденда на акції.

Треба відзначити, що економічні перетворення в Україні пішли шляхом

відродження приватної власності на робочу силу і найманої праці,

характерних для приватно-підприємницького типу ринкової економіки. Але це

відродження відбувається в процесі руйнування попередніх форм поєднання

робочої сили із засобами виробництва, заснованими на державній власності на

них, ліквідації гарантованості праці й захищеності, котрі забезпечувала

держава. У процесі ринкового реформування соціалістична форма відчуження на

засоби виробництва була змінена приватною та асоційовано-приватною формою,

а праця, підпорядкована державі та номенклатурі – на найману працю. По

суті, відбувся своєрідний “обмін” влади держави (номенклатури) над

працівником на надання цій владі економічної свободи для привласнення

державної власності небагатьма, що не має під собою ні економічних, ні

правових основ. Така трансформація не могла позначитися позитивно на

соціальному та економічному статусі працівника, на всьому зарплато-

стимулюючому блоці і призвести до іншого результату тому, що в процесі її

здійснення були проігноровани специфіка перетворюваної соціально-

економічної реальності, закономірності загально-світового розвитку,

пов’язані з подоланням найманої праці, возз’єднанням праці і власності,

посиленням взаємозв’язку економічних і соціальних відносин, інерційністю

багатьох потреб та інтересів, зі складністю і трудністю сприйняття нових

цінностей та цільових установок.

Коли мова велася про еволюцію економічних поглядів на людину, було

наголошено, що подальший процес суспільного виробництва все більш

неможливий без руйнування традиційної системи найманої праці і поступового

витіснення її працею працівника-власника, що володіє незрівнянно більш

важливою трудовою мотивацією, заінтересованістю у творчій діяльності.

Формування працівника-власника служить дієвою формою розв’язання протиріч

між системою виробничих відносин, заснованих на найманій праці, відчуженні

і сучасним рівнем розвитку продуктивних сил, все більше пов’язаних з

науковоємними технологіями, підвищенням освітнього і професійного рівня

працівника, всесторонньої реалізації його здібностей, інтелекту та

посилюваної кооперації праці.

Становлення працівника-власника спрямоване на подолання суперечностей

між концентрацією власності на капітал, яка досягла високого рівня, та

позбавлення основної маси працівників можливості його отримати та

примножити, подолання виникаючої у зв’язку з цим соціальної нерівності у

суспільстві.

Економічна криза, яка триває в Україні, спад виробництва, зростання

безробіття – все це об’єктивно призводить до зниження життєвого рівня

населення. Матеріальне становище населення України у даний час настільки

низьке, що поставило його у число найбідніших країн Європи.

Близько 60 % населення знаходиться за офіційно встановленою межею

бідності. Чисельність злидарів (за рівнем середньодушового грошового

доходу) за даними на початок 1997 року склала 11 млн.осіб (до злидарів

відносяться громадяни з середньодушовим грошовим доходом менше, ніж 22,3

гривні). Разом з тим, приблизно 5 % населення України стають у ці важкі для

країни роки все багатшими й багатшими. Про це свідчать показники наступної

таблиці1.

Співвідношення між доходами більш заможного

І найбіднішого населення України в 1994-1996 р.р.

(разів)

| |За рік |По кварталах |

| | |1 |2 |3 |4 |

|1994 р. | |21,5 |14,4 |8,2 |6,5 |

|для 5% населення |4,1 |12,3 |8,8 |7,2 |4,9 |

|10% |3,4 |8,3 |5,9 |5,2 |3,6 |

|20% |5,0 | | | | |

|1995 р. | | | | | |

|для 5% населення |4,7 |22,8 |14,1 |8,7 |8,4 |

|10% |4,1 |10,2 |8,5 |7,6 |4,7 |

|20% |3,3 |4,5 |5,9 |5,2 |4,7 |

|1996 р. | | | | | |

|для 5% населення |7,1 |20,9 |23,7 |26,7 |18,9 |

|10% |5,6 |14,0 |16,1 |20,1 |12,1 |

|20% |4,5 |8,4 |9,6 |11,1 |7,6 |

”За рік” – розглянуті співвідношення між сукупними доходами, “по

кварталах” – між грошовими доходами 5, 10 і 20% більш заможного та

найбідніших верств населення).

Ці бюджетні дослідження сімей узагальнюються Мінстатистики України і

характеризують процес диференціювання населення за рівнем середньодушових

сукупних і грошових доходів на місяць. Співвідношення між доходами 5, 10 та

20% більш заможного і найбіднішого населення України, яке перебуває,

відповідно у верхніх та нижніх інтервалах поділу його за рівнем доходів

упродовж 1994-1996 рр. свідчить про те, що бідне населення стало ще

біднішим, а заможне – ще заможнішим.Аналіз грошовых доходів в країні у

1996-1997р.р. показуе, що близько 24,7 – 28,7% доходів отримали 10%

найбагатшого населення. Таку ж частку доходів мали і 60% найбіднішого

населення1. Прошарок багатих людей в Україні, це в основному, керівники

посередницьких фірм, комерційних банків та бірж, особи, які займаються

експортно-імпортними операціями. До них також треба причислити злочинців,

корумпованих представників виконавчої влади, главарів організованої

злочинності, котрі входять у групу населення, яка володіє надвисокими

доходами. Основним джерелом первинного накопичення капіталу була не праця,

а спекуляція, лихварство, привласнення рентних доходів, що надходили

державі, а також кримінальна діяльність. Таким чином, суспільство стало

швидко розшаровуватися на відносно невеликий процвітаючий прошарок і

основну незаможну масу населення. Зростаюча відмінність у галузі

матеріальних благ лише в малій степені залежить від особистих зусиль.

Відбувається у небачених раніше масштабах збагачення за рахунок збідніння

інших.

Подолання негативних явищ і, насамперед, відчуження праці від

власності є формою розв’язання протиріч між зростанням ролі творчого начала

у складі праці, його інтелектуалізацією та найманою працею. Окрім того, не

можна не враховувати також ту обставину, що у сучасній економіці у все

більшій мірі продуктивні сили реалізуються у формі людського капіталу,

вкладення у котрий виступає як капіталізоване накопичення. У даний час саме

людський капітал, а не його речові форми, є визначальною формою

економічного зростання та ефективності і тому його успішне функціонування

стає можливим за умов, коли інститут власності на робочу силу стає

домінуючим, коли праця возз’єднується з власністю.

Крім того, як відомо, у зарубіжних країнах проголошено і якоюсь мірою

реалізується примат права людини у порівнянні з правами колективу та

суспільства. Політичні процеси у розвинутих країнах стають усе більше

демократичними. Це вступає у протиріччя з авторитарною практикою

господарського управління, за котрої більша частина працівників позбавлена

права брати участь у прийнятті економічних рішень. Для розв’язання цього

протиріччя необхідний розвиток виробничої демократії, бо коли

демократизація виправдана в управлінні державою, то вона повинна бути

невід’ємним елементом управління підприємством. Становленню та розвитку

цього процесу чинить перепони наймана праця.

Ринкові перетворення у сфері трудових відносин, які відбулися у ході

економічних реформ, на жаль, не враховують позначених вище тенденцій.

Навпаки, вони направлені на відродження найманої праці у попередній

традиційній формі зі всіма притаманними їй негативними моментами. При

цьому, щоправда, стали можливими два серйозних упущення, які перешкоджають

розвиткові трудової мотивації і людського капіталу. Одне з них пов’язане з

тим, що трудові відносини змінюються і тому слабко інституціоналізовані, що

призводить до постійних порушень трудових угод та ігнарування навіть

незначної за рівнем ціни робочої сили. Про це переконливо свідчать

невиплати заробітної плати, котрі у даний час сягнули величезних розмірів.

Друге упущення полягає в тому, що інститут приватної власності на робочу

силу не став домінуючим, частка реалізації цієї форми власності у валовому

національному продукті складає незначну величину і має тенденцію до

зменшення.

За роки перебудови і ринкового реформування мало що зроблено для

утвердження інституту приватної власності на робочу силу, праці як

основного джерела доходів і засобу забезпечення більш-менш нормального

життєвого стандарту. Здавалося б, заміна попередньої економічної системи

ринковою створить нові, більш потужні мотиви до активної продуктивної

праці, розширить можливості для прояву ініціативи та росту добробуту. Але

все виявилось навпаки. Життєвий рівень невпинно знижується. Якщо рівень

реального споживання більшості мешканців України у доперебудовний період

відстав від рівня США у 2-3 раза, то тепер цій розрив становить 1000%,

тобто у 10 разів.1

Реальна заробітна плата як форма реалізації інституту приватної

власності у більшості громадян, різко знизилася на тлі швидко зростаючої

диференціації доходів. Реформування супроводжувалось збільшенням

номінальних доходів у десятки і в сотні разів по всіх групах населення. Але

це зростання відбувалося на тлі зміни всіх макроекономічних показників.

В Україні з 1991 року почався спад промислового виробництва (5 %

падіння). У 1992 році він складав 6 %, у 1993 – 8 %, максимального рівня

досягнув у 1994 році – 28 %. У 1995-1996 рр. темпи падіння відносно

уповільнювалися (12 % у 1995 р., 5 % у 1996 р.), однак зупинити цей процес

не вдалось. У 1998 році валовий внутрішній продукт упав на 74,2 % до рівня

1990 року.1 У середньому за рік індекс споживчих цін зріс у 1994 р. на

991,2 %, у 1995 – 476,7 %, у 1996 – 180,3 %.2

Грошові доходи населення у % до ВВП України складали: у 1990 році 65,8

%, у 1991 – 68 %, у 1992 – 47,4 %, у 1993 – 42,4 %, у 1994 – 44,8 %, у 1995

– 48,6 %, у 1996 – 48,2 %. Це при тому, що обсяг ВВП знизився за роки

реформ більш, ніж наполовину.3

Втрата державного регулювання оплати праці призвела до

скорочення частки заробітної плати в доходах населення . Якщо у

1990 році оплата праці складала у грошових доходах населення 71%,

у 1993 – 56,6 %, то в 1997 році вона була рівною 51,1 %.5

Постійне зменшення реальної заробітної плати, як вже відзначалося,

призвело до появи масових злиднів. Тому що навіть одержувачів

середньої заробітної плати можна причислити до категорії бідняків.

Якщо у 1990-му році середня заробітна плата забезпечувала близько 50 %

раціональних норм споживання продуктів та послуг, то тепер вона не

відшкодовує затрат навіть на фізіологічному рівні виживання. Рівень

заробітної плати останнім часом забезпечує не більше 20 % відтворення

робочої сили, вони не відшкодовують навіть прямих затрат праці. У більшості

сімей витрати на продовольство вилучають 80 % сукупного доходу.4 У США, для

прикладу, навіть бідняки витрачають на харчування близько четверті своїх

доходів. “Середні” шведи витрачають на харчування 23 % доходів, японці –

18,4 %, голандці та німці – 15 %, американці – 12,3 %.1

Різка диференціація в доходах населення, доповнювана неконтрольованим

розподілом національного багатства, призвела до безпрецендентного за своєю

глибиною розшарування суспільства. По суті була створена ситуація, коли

економічні реформи “оплачувала” більшість населення, а вигоди від неї

одержувала значно менша частка населення. Створене становище стало

наслідком багатьох прорахунків проводжуваної реформи. Однак не останню роль

у цьому відіграє ігнорування інституту приватної власності на робочу силу,

відсутність спонукальних мотивів до творчої праці. Економічна реформа так і

не привела в дію рушійні сили ринку, не затребувала творчої енергії мас для

продуктивної діяльності. Вони переважно обмежилися процесами перерозподілу

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11