Особливості номінації у сучасній німецькій феміністській прозі та специфіка її перекладу

Кожен текст може бути розглянутий з погляду його структурної і семантичної організації. Обидва аспекти розгляду тісно зв'язані між собою, і ті самі елементи мовного рівня можуть служити засобами як структурної, так і семантичної організації тексту.

У даній дипломній роботі ми розглядаємо текст як письмовий тип мовленнєве" діяльності. Тому ми вивчаємо номінацію людських відносин як аспект мовленнєвої діяльності. Адже мовленнєва діяльність протікає за допомогою такого феномена як мови (говоріння), при звертанні до мови як до джерела використовуваних у цій діяльності одиниць і правил і при її спрямованості на сприйняття мовцями.

Як обов'язковий компонент мовленнєвої діяльності, номінація реалізує думки людини в з'єднанні з граматичними структурами. Чим повніше передають одиниці номінації типи відносин, тим більше їхня значимість для організації висловлення.

У ході суспільно-історичного освоєння предметного світу людина пізнає речі і явища "називаючи, дає їм імена, формує нові поняття, установлює між ними визначені зв'язки і взаємозалежності".

Іменування в мові завжди змістовно, воно опосередковано мисленням. Процес і результати позначення за допомогою мовних одиниць зв'язані з формуванням понять, у яких природні властивості речей, явищ дані в перетвореній на основі людських потреб формі, у виді знятої предметності, ідеальні.

Нові позначення створюються не тільки для того, щоб фіксувати результати пізнавальної й емоційної діяльності людини, але і для того, щоб зробити ці результати надбанням інших людей. В акті номінацій у художньому тексті просліджується також його прагматична спрямованість - бажання щось пояснити своєму співрозмовнику, зв'язати свої інденції зі знанням адресата і його характеристик, емоціями. Перебування засобів подібного впливу на адресата вимагає когнітивних зусиль, а самі спонукання мовця - наслідок його участі в адресатній спрямованості акта спілкування.

Вивчення номінативного аспекту комунікативних одиниць у художньому тексті одержало широке поширення в останнє десятиріччя. Говорячи про специфіку номінації мовленнєвих одиниць, В. Скаличка писав: "... завдання мовлення - погодити нову реальність з відомою, тобто з досвідом. Засобом для цього є представлення нової реальності за допомогою фіксованих образів. Говоріння - сполучення мови з новою реальністю". "Сутність номінації, - писав Г.В. Колшанський, - полягає не в тім, що мовний знак позначає річ чи якимсь образом співвідноситься з річчю, а в тім, що він репрезентує деяку абстракцію як результат пізнавальної діяльності людини", абстракцію як відображення реальних предметів і явищ у свідомості.

Річ чи явище - це тільки вихідна ланка в дослідженні шуканої форми конкретного знання про предмет, за яким закріплюється.

Номінація повинна тому розглядатися як "мовне закріплення понятійних ознак, що відображають властивості предметів". Таким чином, перед актом номінації повинно знаходитися формування тієї структури свідомості, що шукає форми своєї фіксації.

Адекватне вивчення номінативного аспекту мови вимагає насамперед дослідження його змістовної сторони, взаємини мови з мисленням і дійсністю. Пізнання закономірностей номінації спричиняє більш глибоке зрозуміння ролі людського фактора в мові, розкриття функціональної взаємодії всіх ділянок системи і структури мови, оскільки мовна техніка покликана забезпечувати реалізацію розумово-комунікативних потреб і намірів людини.

Звідси - актуальність проблем, зв'язаних із процесом і результатами, насамперед, у теорії мовної номінації. Задачі і сфера додатка такої теорії — дослідження і висновок закономірностей того, як дійсність, відбита в категоріях мислення, втілюється в значеннях мовних форм, який вплив роблять мислення і практична діяльність людей на становлення і прийняття суспільством мовних знаків.

Дивна властивість акта номінації полягає в тім, що будучи спочатку актом індивідуальної діяльності людини й об'єктивуючи в сутності суб'єктивну структуру свідомості, що склалася по визначених причинах у розумі однієї людини, цей акт по своєму матеріальному результаті - сформованому мовному позначенню - стає надбанням мовців тією ж мовою, тобто дозволяє співвіднести тіло знака зі сформованою структурою свідомості, визначеним значенням.

Як пише Н.Д. Арутюнова, "при утворенні висловлення приходить у дію кілька функціональних механізмів мови: один з них забезпечує створення мовленнєвої номінації події (якщо воно не може бути позначено одним словом), інший має своєю метою визначення (номінацію) теми повідомлення і що повідомляється, третій спрямований на актуалізацію найменування - його співвіднесення із ситуацією мов» визначною подією, моментом мови та учасниками мовленнєвого акта, четвертий виявляє мету комунікації"|. У кінцевому рахунку перед нами два головних механізми, що забезпечують вибір (створення) структури висловлення і вибір одиниць номінації, що заповнюють цю структуру.

Людина не може самостійно й оригінальне переробляти всі, що зустрічаються в житті ситуації. Поступово у всіх членів даного мовного колективу створюються стереотипні установки, що визначають однаковий спосіб членувати об'єктивну реальність і ті риси, що сприймаючий у першу чергу зауважує в предметах і ситуаціях і закладає в основу найменування.

Лише при свідомій установці на те, щоб розповісти щось іншій людині, думка наділяється в мовну форму, і щоб стати вже в новій якості, у виді судження, висловлення, вона перетерплює в художньому тексті ще одну видозміну, народжуючи особистісний зміст майбутнього мовного висловлення. З думки треба як би вибрати те, що потім ввійде в мову і те, що в мозку людини існує дифузно, повинне бути упорядковано.

Семантика вступає у свою дію на етапі узгодження особистісного змісту з мовними значеннями, зв'язуючи одні змісти з координатами й опорними крапками описуваної ситуації, а інші - з відносинами між ними. "Речення не здатне передати нескінчену складність одиничної ситуації - воно може тільки вказати (за допомогою слів) її опорні крапки".

Визначаючи зміст майбутнього висловлення, людина і повинна виділити ці опорні крапки "за допомогою слів", тобто їхніх номінацій.

Шлях від думки до слова являє собою складний і поетапний процес переходу від неясних образів, що народжуються в голові людини, асоціацій, представлень, від активізованих у момент пробудження свідомості концептів і особистісних змістів і потреби сказати щось - до переробки цих особистісних змістів, виробленої з метою їх подальшого "вербалізації", для чого деякі особистісні змісти стягаються в одне ціле, деякі усуваються, деякі виявляються у фокусі свідомості.

Людина членує особистісні змісти і розташовує їх у групи відповідно загальновживаним об'єднанням мовних значень у визначених мовних формах, насамперед - мовних знаках. Знання мови виявляється в першу чергу в умінні вибрати з існуючого інвентарю чи засобів створити за відпрацьованими правилами придатні для реалізації його задуму мовні форми. Роль і місце процесів номінації визначається, отже, там, де частина особистісних змістів буде передана в акті за допомогою існуючих одиниць номінації.

1.2 Лінгвістична сутність поняття "людські стосунки" з погляду їх номінації в тексті

"Відношення - взаємний зв'язок різних величин, предметів, дій, емоційно-вольових установ особистості на що-небудь, тобто вираження їх позицій, уявне зіставлення різних об'єктів або сторін даного об'єкту". Відношення міжособові - система установ, орієнтацій та очікувань членів групи відносно один одного, визначених змістом та організації спільної діяльності та цінностями; стосунків між членами групи, зумовлених їх особистими якостями, а не формально передбачених ролями та функціями.

В.Н. М'ясищев розробив концепцію стосунків особистостей. "Це сукупність теоретичних уявлень, згідно з якими психологічним ядром особистості є індивідуально-цілісна система її суб'єктивно-оцінних, свідомо-виборчих відношень до дійсності, що уявляє собою досвід взаємовідношень з іншими людьми в умовах соціального середовища". Система відношень визначає характер переживань особистості, особливості сприйняття дійсності, характер поведінки на зовнішній вплив.

Таким є поняття "людські стосунки" в філософії. В лінгвістиці ж - "людські стосунки" - це категорія модальності, котра представлена трьома рівнями оцінюваністю, емоційністю, експресивністю. Головним мотивом експресивної номінації можна вважати невгамовну спрагу експресії у мовної особистості, її бажання виділитися й через мову теж. Появлення емотивної "логеми" диктується не стільки логічними комунікативними потребами, скільки емотивним станом мовця, його емоційним наміром та емоційною ситуацією.

Прагматичність мовленнєвої оцінної діяльності визначається прагматичною орієнтацією такого способу діяльності, а саме: впливаючи на ціннісну орієнтацію реципієнта, вона впливає на його діяльність. Породження оцінного висловлювання зумовлене тим, що в процесі комунікації в людині з'являється потреба висловити своє ставлення до дійсності, яке є водночас оцінним і прагматичним.

У сучасній науці про мову все більше зростає інтерес до людського фактору. У процесі пізнання та спілкування людина не може не виражати своє ставлення до предметів та явищ довкілля. Вона живе в оточенні цінностей, діє в чітко окресленому ціннісному середовищі.

Пізнаючи об'єкти та явища матеріального та духовного світу, ми усвідомлюємо значущість того чи іншого об'єкта, тобто оцінюємо його, відносимо його властивості до категорії позитивних або негативних якостей. Пізнаючи природні властивості об'єктів та відтворюючи їх цінність, людина розкриває й певні аспекти соціальних відносин, оскільки значимість речі або явища визначається перш за все суспільним ставленням до них.

І в логіці, і в етиці всі оцінні судження пов'язані з деонтологічними й аксіологічними теоріями. "У деонтологічних теоріях етики й у логіці за основу приймається концепт обов'язку, з якого виводиться поняття цінності. В аксіологічних же концепціях первинним вважається концепт цінності, добра, а поняття обов'язку - похідним від нього". Нас цікавлять аксіологічні оцінки і створені ними висловлювання.

Оцінне значення зумовлене реальними властивостями предмета тією мірою, якою воно ними мотивується. В цілому розумінні мотив оцінки завжди має об'єктивний характер.

Система цінностей не спростовується, але може бути виведеною з людини, тобто ціннісні орієнтири особи та суспільства можуть зазнавати взаємовпливу та змінюватись.

В цілому ряді випадків оцінка визначається як позитивна чи негативна кваліфікація предмета думки. Існує й більш широке розуміння змісту оцінки: І.П. Сусов, Н.Д. Арутюнова, О.В. Падучева вважають, що оцінка - це здатність задовольняти потреби; Н.В. Калініна, Я.Г. Мельник виявляють оцінку як аксіологічні значення; М.П. Одінцова, Н.О. Александрова називають оцінку як ставлення суб'єкта до зовнішнього середовища; на думку В.Н. Телії, С.М. Кривоноса, В.З. Панфілова, оцінка - це модальність. В цілому ж можна сказати, що ні категорія оцінки, ні проблема оцінних одиниць ще не отримали свого належного вирішення в лінгвістиці.

Ми будемо виходити з визначення оцінки, запропонованого О.В. Куніним: "Оцінка - об'єктивно-суб'єктивне чи суб'єктивно-об'єктивне ставлення людини до об'єкта, виражене мовними засобами експліцитно чи імпліцитно".

При аналізі оцінки необхідно насамперед виділити її основні компоненти. Оцінка має досить складну структуру, що містить кілька обов'язкових і факультативних елементів. До обов'язкових, на думку О.М. Вольф, відносяться такі експліцитні та імпліцитні компоненти: суб'єктивний та об'єктивний чинники, що відображають ціннісні відносини між суб'єктом і об'єктом; властивості одного предиката (емотивність, емоційність, раціональність, експресивність).

До складу обов'язкових елементів входять такі імпліцитні компоненти, як шкала оцінок, оцінний стереотип, аспект оцінки. Крім того, існують факультативні елементи оцінки: мотивування оцінки, оцінні класифікатори.

Найважливішою особливістю оцінки є те, що в ній завжди присутній суб'єктивний чинник, який обов'язково взаємодіє з об'єктивним. Всяке оцінне судження передбачає наявність суб'єкта судження, тобто тієї особи, від якої надходить оцінка, і його об'єкта, тобто предмета чи явища, якого оцінка стосується. "Вираження чи приписування цінності (оцінювання) є з'ясування певного ставлення суб'єкта чи суб'єктів оцінки до її об'єкта". Суб'єктивний компонент припускає позитивне чи негативне ставлення суб'єкта оцінки до об'єкта, у той час як об'єктивний компонент оцінки орієнтується на ті властивості предметів чи явищ, на основі яких робиться оцінка.

У складній взаємодії суб'єкта оцінки та її об'єкта можна виділити компонент, який припускає ставлення суб'єкта до об'єкта, незалежно від того, якими властивостями наділено об'єкт. Цей компонент можна називати "оціночність". О.М. Вольф називає його "емотивністю", відмічаючи, що "він, не'звязаний безпосередньо з уявленнями про емоції, емоційність, експресивність тощо, може передбачати як емоційну, так і раціональну оцінку". Н.Д. Арутюнова ототожнює емотивність та емоційність.

Питання про те, який чинник в оцінці первинний - емоційний чи раціональний, є одним з найважливіших в аксіології й часто дискутується в теорії оцінок. Для емотивістів первинними є емоції, безпосередня реакція на події, які визначають оцінку.

Об'єктивісти ж вважають, що в емоціях приховані судження і що в усіх випадках почуття й ставлення залежать від наших суджень про стан речей. Якщо ж змінюється думка, то змінюються й емоції.

У природній мові не може бути чисто емоційної оцінки, оскільки мова завжди допускає раціональний аспект. Відокремлення суто емоційного і виключно раціонального в мові є дуже умовним. Однак особи вираження цих двох видів оцінки в мові різняться, вказуючи на те, який початок лежить в основі судження про цінність об'єкта: емоційне чи раціональне.

Невід'ємною властивістю оцінного предиката є його експресивність. Експресивність - це семантична властивість мовного знака, його здатність виражати певним способом позамовний зміст за допомогою цілісного наочного уявлення за метою характеристики предмета мовлення.

"Почуття, що передаються за допомогою мови, розширюють і виявляють багатоплановість самої мови, - відмічає P.A. Будагов, - людська природа мови завжди та усюди нагадує про себе". У зв'язку з цим виникає питання як про визначення поняття емоційної лексики та експресії, так І про відношення експресивного та емоційного в слові. Що стосується елементів, виконуючих не тільки номінативну функцію, але й функцію вираження відношення мовця до предмету мовлення, тобто замкнену у собі додаткову інформацію, то це є емоційно - оцінні елементи.

Проте суперечно вирішується проблема співвідношення експресивного та емоційного в слові. Деякі вчені (В.А. Звєгінцев, К.А. Левковська) ці категорії ототожнюють, інші (А.І. Єфимов, О.Ф. Петріщева) розрізняють екпресивне та емоційне. Багато дослідників включають поняття емоційного в поняття експресивного. Л.В. Васильєв виражає іншу думку: "Категорію емоційності доцільніше виключити із поняття експресивності та зробити його таким чином більш визначеним". Виключаючи категорію емоційності із поняття експресивності, деякі лінгвісти вважають, що образність та емоційна забарвленість додаються до мовлення її зображувально-виразними якостями, тобто обумовлені експресивністю, виявляючись її наслідком.

Досліджуючи якості словосполучення (речення), неважко помітити, що наше мовлення є виразнішим в тому випадку, коли воно просякнуте певним почуттям, коли ми намагаємося емоційно впливати на свого співрозмовника. Отже, експресивне виступає повторним відносно емоційного.

До емоційної лексики слід віднести перш за все ті слова, які здатні передавати своїм понятійним змістом відношення учасників комунікації та безпосередньо пов'язані з мовленнєвою поведінкою до адресата або предмета висловлювання. "Забарвлені одиниці завжди - бажає або не бажає мовець, - відмічає Є.Ф. Петріщева, - передають мовленню включену в них інформацію про обставини спілкування. Оскільки це відношення передається понятійним змістом слова, оскільки є підстава говорити про емоційне, точніше емоційно-оцінне значення, яке входить до лексичного значення слова. Такі одиниці називають словами з емоційно-оцінним значенням.

В окремих випадках понятійний зміст слова, його предметне значення може залишитись навіть на другому плані, при акцентуванні експресивно-емоційного змісту. Слова з емоційно-оцінним значенням вже на рівні лексико-семантичної системи здатні безпосередньо виражати різні емоції та емоційно-суб'єктивну оцінку предмета мовлення.

Таким чином, у тісному зв'язку з поняттям "оцінка" знаходиться поняття емоційного в мові. На думку Н.Д. Арутюнової, емоції мають під собою "когнітивну основу: вони ґрунтуються на знаннях чи передбаченнях. Когнітивний компонент у них первинний стосовно емотивного". Емоційність виражається емоційними суфіксами, вигуками, частками й інтонацією.

Різниця між емоційним і оцінним значенням, на думку Г.І. Приходько, грунтується на вживанні, яке зумовлене мовленнєвою інструкцією мовця. Емоційність - це якість мовлення, що спричиняється психічним станом того, хто говорить. У конкретному випадку вираження його почуттів може й не переслідувати якихось прагматичних цілей. Оцінюваність - це якість мовлення, зумовлена в першу чергу наміром одного з комунікантів досягти певної прагматичної мети: якимось способом вплинути на духовний чи фізичний стан адресата.

Услід за О.М. Вольф та В.І. Шаховським, вважаємо, що в основі емоцій лежить оцінка, а кожна емоція людини є результатом певного виду оцінки. Емоції та оцінки пов'язані між собою причинно-наслідковими взаємвідносинами. Оцінка - це думка суб'єкта про цінність об'єкта для нього, а емоція - це переживання суб'єктом цієї думки. Емоційне ставлення є важливою складовою частиною мовної модальності.

Оцінне ставлення прийнято розглядати як один з видів модальності, що супроводжує мовні вирази. Ставлення мовця до дійсності, що постулюється як основна ознака модальності, тією чи іншою мірою, характерне для будь-якого висловлювання. Оскільки ставлення мовця до дійсності може виражатися різними морфологічними, лексичними, фразеологічними, синтаксичними, інтонаційними та стилістичними засобами, то "модальність виявляється категорією, притаманною мові в дії, тобто в мовленні, а тому є самою сутністю комунікативного процесу". В поняття модальності включається й емоційно-експресивна оцінка мовця.

Категорія модальності може бути представлена на двох видах значень: об'єктивно-модальному та суб'єктивно-модальному. М.Є. Петров визначає об'єктивну модальність "як кваліфікацію змісту всього сказаного самим мовцем з точки зору його вірогідності, а суб'єктивну як емоційне ставлення, реакції мовця-суб'єкта, що викликаються загальною обставиною, загальною метою думок". Модальність - це ставлення до дійсності взагалі, а оцінка передбачає оцінювання дійсності, тобто її можна й потрібно розглядати як складову частину модальності.

Отже, оцінку можна представити у вигляді модальної рамки, головними елементами якої є суб'єкт та об'єкт, пов'язані оцінним предикатом.

В оцінці постійно взаємодіють суб'єктивний та об'єктивний фактори, причому кожний з них торкається і суб'єкта, і об'єкта оцінки. Так суб'єкт виражає оцінку як на основі власних емоцій, так і з урахуванням соціальних стереотипів. Об'єкт оцінки також припускає об'єктивні властивості і ті, що можуть оцінюватися, виходячи з надання їм переваги індивідуальним суб'єктом. Найбільш перспективним напрямком дослідження лінгвістичної оцінки є вивчання її у висловлюванні, тексті. Текст є передусім носієм номінативної й комунікативної функції мови. У зв'язку з цим у ньому знаходять відображення такі його аспекти, як змістовий та модальний, у яких виражається ставлення суб'єкта до висловлюваного. Комунікативний аспект тексту передбачає його цілеспрямоване використання в найрізноманітніших мовленнєвих актах.

Оцінка є одним із засобів в вираження ставлення мовця до повідомлюваного, а тому, відповідно, спричиняє модальне оформлення тексту. Оцінні мовні засоби, тісно переплітаючись із денотативними одиницями, служать для вираження різних прагматичних цілей.

Таким чином, аналіз оцінки у власне лінгвістичному плані спирається на розуміння суб'єктивного й об'єктивного значень оцінних слів і висловлювань у її" співвідношенні. В оцінних висловлюваннях суб'єктивне й об'єктивне нерозривно пов'язані, утворюючи континуум, де та й інша сторони наростають або спадають зворотньо пропорційно одна одній.

Проблема оцінних значень та засобів їх вираження в мові й мовленні - тема дуже багатоаспектна. Людська свідомість прагне не тільки до об'єктивного відображення світу, для неї також характерна й оцінна діяльність, яка пов'язана з прагматичним фактором у найширшому смислі. В оцінних висловлюваннях поєднуються відомості про навколишній світ і ставлення до них суб'єкта мовлення. Звідси й призначення оцінки - не просто називати, а, називаючи, характеризувати явище, виражати ставлення мовця до нього.

Розділ 2. Лексико-тематичні групи номінативних одиниць поля "людські стосунки"

Немає ні найменшого сумніву в тій величезній ролі, що відіграє спілкування в житті і діяльності суспільства. Уже сам процес соціалізації людської особистості, процес становлення окремої людини як "суспільної людини", неможливий без спілкування. "Спілкування складає як би внутрішній механізм життя колективу (чи соціальної групи)". Не передача інформації, а взаємодія з іншими людьми як внутрішній механізм життя колективу. Не передача інформації, а сам обмін ідеями, інтересами і формування установок. Мова є найважливішим засобом людського спілкування, знаряддям активної діяльності людини, однією з форм взаємодії суб'єкта й об'єкта діяльності, сполучною ланкою між суспільно-історичним досвідом і колективною діяльністю суспільства.

Пізнаючи дійсність у художньому тексті, пізнаючи предмети і явища в їхніх зв'язках і відносинах з іншими предметами і явищами, герой виділяє в цих предметах істотні ознаки, абстрагує їх, закріплює і передає іншим людям, що проектують закріплене в такий спосіб суспільне знання, суспільний досвід на нову дійсність, опосередковуючи їм своє пізнання.

Зв'язок відображення людьми один одного в спілкуванні з їхніми взаєминами є очевидним. "У спілкуванні виражаються стосунки людини з їхньою різною активністю, вибірковістю, позитивним чи негативним характером. Способом чи формою спілкування і стосунки є зверненням людини з людиною". В умовах вільної взаємодії можуть виявлятися щирі стосунки, а в умовах несвободи і залежності однієї людини від іншого відношення у взаємодії не виявляються, а ховаються і маскуються. Характер взаємодії залежить не тільки від стосунків, а і від зовнішніх обставин і положення взаємодіючих.

Страницы: 1, 2, 3, 4