Проблема перекладу умов комунікативного вживання на прикладі твору Е. Ремарка "Час жити й час умирати"

Виниклий у неясній і тривожній політичній обстановці початку XX-го століття, цей роман ніс у собі духовні хвороби свого часу, свідчив про незліченних жертв мілітаризму, що заплатили життями й своїми стражданнями за жадібність імущих класів і урядів.

Художник, що оповідає про війну, не може, звичайно ж, зберігати нейтралітет, така, можна сказати, специфіка цього жанру й, звичайно ж, сам роман «Час жити й час умирати» не представляє щодо цього виключення.

Сповідальний тон роману Е.М. Ремарка - домінуюча особливість його стилю, що впливає на читача з перших же рядків і граючу вирішальну роль у встановленні тісного контакту між ним і самим художником.

Що ж стосується обвинувачення, від якого також нібито відрікається автор, то чи багато можна назвати творів не тільки німецької, але й всієї світової літератури першої половини XX століття, які виступали б з такою же жагучою обвинувальною промовою перед судом історії, як саме цей роман?

Усе лише в тому, що відкриту форму це мовлення здобуває лише в декількох невеликих публіцистичних відступах, де вустами свого героя автор засуджує війну.

В основному ж вона імплікована в підтексті всих епізодів роману, описаних із мнимою неупередженістю людини, що як би веде щоденник, не розраховуючи на те, що його записи попадуться кому-небудь на очі:

«Eins möchte ich aber doch noch wissen», sagt Albert, «ob es Krieg gegeben hätte, wenn der Kaiser nein gesagt hätte.»

«Das glaube ich sicher», werfe ich ein, – «er soll ja sowieso erst gar nicht gewollt haben.»

«Na, wenn er allein nicht, dann vielleicht doch, wenn so zwanzig, dreißig Leute in der Welt nein gesagt hatten.»

«Das wohl«, gebe ich zu, «aber die haben ja gerade gewollt.»

«Es ist komisch, wenn man sich das überlegt», fährt Kropp fort, «wir sind doch hier, um unser Vaterland zu verteidigen. Aber die Franzosen sind doch auch da, um ihr Vaterland zu verteidigen. Wer hat nun recht?»[96,c.190].

– Але що я все-таки хотів би довідатися, – говорить Альберт, – так це от що: почалася б війна або не почалася, якби кайзер сказав «ні»?

– Я впевнений, що війни не було б, – вставляю я, – адже він, говорять, спочатку зовсім не хотів її.

– Ну нехай не він один, нехай двадцять – тридцять чоловік в усьому світі сказали б «ні», – може бути, тоді її все-таки не було б?

– Мабуть що так, – погоджуюся я, – але вони-те саме бажали, щоб вона була.

– Дивно все-таки, як подумаєш, – продовжує Кроп, – адже навіщо ми тут? Щоб захищати свою батьківщину. Але французи теж перебувають тут для того, щоб захищати свою батьківщину. Так хто ж правий?[92,c.239].

У даному контексті пряме мовлення дозволяє сполучати як особисте авторське відношення до певної проблеми, так і відношення його героїв. Вустами Гребера Е.М. Ремарк зачіпає одне із самих пекучих питань: який час настав: час жити або час умирати, і дає ясну відповідь: час умирати.

І підтвердженням тому кінець роману.

В українському варіанті перекладу Ю. Афонькіну вдалося з дивною точністю створити адекватне модальне тло оригіналу і яскраво представити не тільки негативне відношення письменника до війни, розв'язаної правлячими колами європейських держав, але й донести до читача цілу гаму позитивних і негативних почуттів і емоцій, що виражають різними верствами населення.

Зміст роману «Час жити й час умирати» свідчить про те, наскільки бідний особистий досвід його героїв. Юнаки, зі шкільної лави, потрапляють в окопи, не маючи, практично, ні найменшого уявлення про життя. У них за спиною – роки навчання гімназичним наукам, мрії, невизначені й наївні, про майбутнє, у якому про війну не було й мовлення.

Український переклад по семантичній і модальній наповнюваності абсолютно не поступається оригіналу й повністю передає барвисту палітру негативного образа «учителя» і «наставника», що не вмовляв своїх учнів, а «виступав перед ними з промовами» і запитував задушевним голосом «Ви, звичайно, теж підете разом з усіма, чи не так, друзі мої?».

Це були професійні методи психологічної обробки майбутніх смертників, які, зрештою, ладом, без найменшого сумніву в правоті своїх учинків, під його командою, відправлялися в окружне військове керування.

Письменник представляє його в романі в самих негативних тонах. Сповнений почуття власного достоїнства, підкріпленого авторитетом мундира, цей пустоголовий солдафон прагне викорінити з новобранців останні залишки вільнодумства й перетворити їх потім у безвладну й сліпу машину для вбивства.

Сувора безжалісна школа казарми, фронт, щохвилинна можливість загинути, повна безпорадність і нездатність розібратися в тому що сталося – от шлях, що підготувала Німеччина того часу кожному вчорашньому школяреві.

Сучасна література знає небагато творів, що представляють із такою широтою й правдивістю фронтове життя солдата.

Але для Е.М. Ремарка ці описи не є самоціллю. Як художник він лаконічний і стриманий. Страшні картини, боїв, жорстокі сліди загибелі людей потрібні йому для розвінчання брехливої романтизації війни, властивій тільки націоналістичній літературі.

Війна проклала фатальну рису між тими, хто опинився на фронті й тими, хто залишився в тилу.

Нікчемні розмови, порожні захвати, «розумні наставляння», ситість одних і вбогість багатьох приводять багатьох відпускників у повний розпач:

Ich beiße in meine Kissen, ich krampfe die Fauste um die Eisenstabe meines Bettes. Ich hatte nie hierherkommen durfen. Ich war gleichgultig und oft hoffnungslos drau?en; - ich werde es nie mehr so sein konnen. Ich war ein Soldat, und nun bin ich nichts mehr als Schmerz um mich, um meine Mutter, um alles, was so trostlos und ohne Ende ist. Ich hatte nie auf Urlaub fahren durfen [96,c.178].

Я кусаю подушки, стискаю руками залізні прути ліжка. Не треба мені було сюди приїжджати. На фронті мені все було байдуже, нерідко я втрачав усяку надію, а тепер я ніколи вже більше не зможу бути таким байдужим. Я був солдатом, тепер же все в мені - суцільний біль, біль від жалості до себе, до матері, від свідомості того, що всі так безпросвітно й кінця не видно.

Не треба мені було їхати у відпустку [87,c.128].

Ми схильні дотримуватися точки зору, висловленої В. К. Харченко, що під оціночністю розуміє відношення мовця до предмета мовлення, тобто це – закладена в слові позитивна або негативна характеристика людини, предмета, явища. Наявність «плюсу» або «мінуса» у значенні слова - важливий показник оціночності [17,c.76].

До засобів вираження оцінки, як відомо, можна віднести також і інтонацію, оцінні конструкції, оцінні фразеологізми (weise sein/бути семи п'ядей у чолі), певні афікси й, звичайно ж, пряме й переносне значення слів, наприклад:

Wir waren jetzt in glänzender Stimmung [86 ,c.94].

Ми були в блискучому настрої [85, c.102].

Не менш важливим компонентом експресивності є образність, хоча єдиного визначення поняття образу поки ще не створено.

Слідом за Е. В. Самсоновою, ми розглядаємо образ як нове, більш яскраве уявлення певного поняття, що створюється в результаті зіставлення двох денотатів на базі їхньої загальної ознаки [20, c.10].

У художньому творі образність може бути виявлена не тільки на рівні окремого слова, але й словосполучення, речення, строфи, абзацу й навіть цілого тексту. Засобами створення такої образності є фразеологічні звороти, метафори, символи, алегорії й деякі інші тропи, наприклад:

Jetzt war auch ihr Gesicht im Licht, es lief über die Schultern und die Brust, gelb, wie der Schein von Wachskerzen [86,с. 99].

Світло збігало по плечах і грудям, жовтий, як полум'я воскової свічі… [81,c. 98].

Образність завжди відрізняється індивідуальністю й втілюється в першу чергу в образному слові. Тому деякі сучасні дослідники тексту, наприклад, А.Б. Анікіна, пропонує слово вважати «найменшою семантичною одиницею художнього тексту, у якій концентрується особистий зміст, неповторні індивідуальні особливості бачення світу й відображення його художником» [91,с. 87].

У мові творів Е.М. Ремарка й у мові їхніх перекладів зустрічаються різні комбінації компонентів експресивності: інтенсивність, емоційність, образність; інтенсивність, емоційність; емоційність; інтенсивність і ін., наприклад:

а) інтенсивність, емоційність, образність, наприклад:

Es war, als sei der Wagen ein Schiff, das lautlos über die bunten Kanäle des Lebens trieb. Die Straßen wehten vorüber, die hellen Portale, die Lichter, die Laternenreihen, der süße, weiche, abendliche Aufruhr des Daseins, das sanfte Fieber der erleuchteten Nacht, und über allem, zwischen den Dächerrändern, der eisengraue, große Himmel, gegen den die Stadt ihr Licht warf [86,c.56]

Лінгвістична література має декілька теорій мовного ствердження й заперечення, причому постійно проглядається асиметрія у вивченні противочленів даної опозиції. Увагу вчених у пошуку істини зосереджено, в основному, на запереченні, що, звичайно ж, знижує повноту обсягу відомостей про взаємозв'язок і взаємозалежність ствердження й заперечення, а також про їхнє протистояння. У хронологічному плані вивчення ствердження й заперечення визначене в мовознавстві декількома напрямками. Представники психологічного й молодограматичного напрямків розглядали заперечення в мові в дусі психологізму – як чисто суб'єктивний прояв людської психіки [59,c.69].

Для прагматичного підходу в лінгвістиці характерні виділення й пояснення мовних явищ, виходячи з комунікативної функції мови. Більшість прихильників цієї концепції розглядає заперечення в мові як прагматичну або функціональну категорію, що виражає щось що відхиляє, що спростовує відношення (die ablehnende Einstellung) мовця до висловлення [78,c.178].

Семантичну полярність між ствердженням і запереченням варто розглядати не як абсолютну протилежність, а як діалектичний зв'язок. Лінгвістичні відносини взаємозв'язку й залежності ствердження й заперечення проявляються в можливості взаємозамінності стверджувальних і негативних речень. Заперечення містить більш складні властивості, чим твердження. І як таке є причиною виникнення різних поглядів на його (заперечення) сутність. Наукові визначення модального статусу категорії ствердження-заперечення, за нашими спостереженнями, у лінгвістиці вирішуються неоднозначно. Ряд дослідників уважає їхніми перехресними категоріями й визнає можливість їхньої взаємодії в мові [55,c.81]; деякі проводять розмежування між категорією модальності й категорією ствердження-заперечення; є й такі, які вказують на модальну основу категорії ствердження-заперечення.

У своєму дослідженні ми, слідом за Г. П. Німцем [99, c.2], схильні розглядати ствердження й заперечення як синтаксичну категорію, відмінну від категорії модальності, хоча й близьку до неї.

Усередині цієї категорії існує бінарна опозиція, члени якої однак у чисельному відношенні не рівні. Саме в силу того, що ствердження виражається здебільшого імпліцитного (нульовими маркерами), а заперечення має цілу систему засобів, ствердження виступає як слабкий член опозиції, а заперечення як сильний член опозиції.

Морфологічна класифікація засобів вираження твердження й заперечення в німецькій і українській ґрунтується на визначенні їхньої граматичної природи, місця й засоби вираження в морфологічній системі мови. Німецька мова має у своєму розпорядженні різними морфологічними, синтаксичними, лексико-синтаксичними, а також лексичними засобами вираження, що володіють можливістю специфічного зв'язку й займають певну позицію. Аналіз наукових підходів вітчизняних лінгвістів до трактування категорії твердження й заперечення дозволяє зробити висновок, що її семантичний потенціал інтерпретується в мові як форма прояву предикативності, що виражає встановлення деяких позитивних зв'язків між предметами і явищами або відсутність таких; як відбиття наявності/відсутності об'єктивних зв'язків у самій дійсності; як вираження значеннєвої з'єднуваності / роз'єднаності між членами речення, якій відповідає з'єднуваність або роз'єднаність чогось у дійсності; як відбиття об'єктивної з'єднуваності / роз'єднаності через поняття наявності / відсутності, властивості /невластивості й т.ін. ознаки, властивості предмету; як форма модальності, що відбиває об'єктивне й/або суб'єктивне значення реальності / ірреальності відбиваних у реченні зв'язків і явищ дійсності.

Всі образні твердження й заперечення, як відомо, ставляться до фразеологізмів, хоча по своїй структурі вони досить різноманітні. В образних твердженнях і запереченнях немаловажну роль виконують також фразеологізми, на базі яких створюються яскраві, хоча й стереотипні образи, наприклад:

Wenn sie jetzt einen langen Bibelspruch will, bin ich in der Patsche; den auszuhauen würde mehr als die Platte kosten [86,c.34]

Якщо вона тепер побажає написати довгий вислів з Біблії – я сів у калюжу; висікти його буде коштувати дорожче, ніж сама плита [87,c.99].

Фразеологізм використається мовцем зі збурюванням або подивом про вчинки або факти, які несумісні із прийнятими нормами. Слово «калюжа/бруд» зберігає своє семантичне значення.

У свідомості адресанта й адресата виникає уявлення досконаної реальної, багато разів баченої ситуації [62,c.45].

Згадування цього поняття допомагає образно і яскраво уявити собі негативну сутність будь-якого суб'єкта, що потрапить у брудну калюжу.

Так завдяки образу «калюжа/бруд» виникає експресивне заперечення, причому слово «калюжа/бруд» не втратило свого основного значеннєвого значення.

Але в цьому випадку є присутнім і переносним значенням усього висловлення, тому що в дійсності мова йде зовсім не про брудну калюжу, а про те, що це не укладається в загальноприйняті норми [50,c.80].

При дослідженні образних заперечень у мові романів Е. М. Ремарка великий інтерес представляють фразеологічні синоніми й варіанти.

Синонімічна група створюється навколо абстрактного іменника Unsinn/нісенітниця, що у фразеологізмах здобуває предметне значення, наприклад, сполучення rede keinen Unsinn/не говори дурості означає: rede keine Töne, rede keinen Mumpitz, quatsch keinen Rhabarbar, quatsch keinen Stiefel, rede doch nicht solches (soviel) Blech (Wellblech), rede (erzähl) doch nicht (keinen) Käse (Kohl, Mist), rede keine Makulatur, rede (erzähl, quatsch) doch keine Opern.

В представлених синонімах образ створюється в результаті незвичайного сполучення дієслова говоріння з різними конкретними й абстрактними іменниками. Конкретизуючи поняття Unsinn, образ переносить його з абстрактної сфери в галузь уявлень, які відчуваються почуттєво оптично й відчуттєво (Rhabarber, Stiefel, Blech, Käse, Kohl) або акустично (Töne, Opern), наприклад:

«Da ist ja gut vorgesorgt zur Offensive», sagt Müller erstaunt.

«Die sind für uns», knurrt Detering.

«Quatsch nicht», fährt Kat ihn an (Remarque, Im Westen nichts Neues).

– Однак вони отут нічого не забули для наступу, – здивовано говорить Мюлер.

– Це для нас, – гарчить Детеринг.

– Тіпун тобі на язик, – кричить на нього Кат [9,c.90].

Один з героїв неприємне вираження «Це для нас» намагається перервати фразеологізмом: Quatsch nicht/не говори дурницю. У перекладі ж на українську експресивне ствердження виражене у формі фразеологізму Тіпун тобі на язик, тобто не говори того, чого не треба, а інакше нехай у тебе мовою підхопиться тіпун.

Дієслово quatschen, маючи імпліцитну негативну оцінку дії, у сполученні з іменником у множині Opern/опери розвінчує порожні розмови, незважаючи на свою велику й пишномовну форми. Образний ефект створюється завдяки незвичайній сполучуваності дієслова з іменниками, наприклад:

«Quatsch keine Opern!» hörte ich gleich darauf den größten der Brüder Vogt Köster anknarren. «Wer zuerst da ist, malt zuerst! Fertig! Und nun schiebt ab!» [86,c.56]

– Голову не мороч! - почули ми голів найбільшого із братів. - Хто перший прийшов, той і справу робить! - репетував він на Кестера. - Всі! А тепер змотуйтеся! [84,c.78].

Або

«Quatsch keinen Käse oder bist du noch grün. Zwei Groschen Postertaxe fürs Wiederkommen. Hau ab!» [86,c.90])

– Не бовтай попусту…зелений ще…Двадцять пфенігів належать швейцарові за те, що повернувся. Така такса! Змивайся! [84,c.78].

Наведені приклади образних заперечень являють собою фразеологічні синоніми, загальні їхні значення збігаються, але є розходження в стилістичних-функціонально-стилістичних відтінках: Quatsch keinen Käse/не бовтай попусту – літературно-розмовний стиль, а Quatsch keine Opern/не мороч голову – уже має фамільярний стиль спілкування.

У мові художніх творів Е. М. Ремарка досить часті випадки уявлення негативних рис персонажів за допомогою метафори. Наприклад, у наступному контексті експресивне заперечення виражається за допомогою метафори „Plättbrett“/дошка, з метою експресивного уявлення байдужості, егоїзму й злого характеру людини:

…eine dürre Frau, die einen Hals wie ein Truthahn hatte... Aber dieses unfruchtbare Plättbrett da draußen lebt. Wird wahrscheinlich steinalt zum Ärger der Mitmenschen [86,c.47]

…худа жінка із шиєю, як в індички. … А от ця марна гладильна дошка живе й, імовірно, доживе до найглибшої старості. До великої прикрості ближніх [90,c.89].

Розповсюдженим образним художнім засобом у текстах романів письменника виступає й порівняння, що передається різними способами з використанням одиниць різних рівнів мови: синтаксичного, морфологічного й лексичного. Так, наприклад, морфологічний рівень у романі найчастіше утворять ступені порівняння прикметників, синтаксичний рівень створюють групи порівняння й складнопідрядні речення з певними сполучниками, лексичний рівень утвориться складними прикметниками. Способи вираження порівняння можуть бути як експліцитними, так і імпліцитними.

Мають місце й випадки спільного функціонування стверджувальних і негативних засобів з вигуками у фразеологічних зворотах, контактне функціонування яких зустрічається в прямій і невласно-прямій мові.

Вигуки, що виражають заперечення й негативну оцінку, лайки й лайок (Donnerwetter!/Чорт забери, Kruzitürken!/Чорт візьми, verdammt/прокляття й ін.) переважають над стверджувальними.

Учасники мовного акту, що використовують подібні язикові одиниці, явно переживають сильні негативні емоції, наприклад:

Der Korridor unserer Pension war hell.

«Verdammt,» sagte ich, «Was ist denn da los? Warte mal einen Moment» [86,с.28].

У коридорі нашого пансіону горіло яскраве світло.

– Прокляття! – сказав я. – Що там трапилося? Почекайте хвилинку [81,c.78].

У даному прикладі пан Локамп, не приховуючи свого розпачу verdammt/прокляття, випробовує найсильніші негативні емоції. Навіть невеликих розмірів контекст дозволяє розпізнати причину негативної емоції мовця. Основну емотивну функцію в репліці вигук виконує без підтримки номінативного висловлення.

Чисельність вигуків, що виражають позитивну (стверджувальну) оцінку, у текстах Е.М. Ремарка набагато менше. Комунікативна функція таких вигуків – вираження всіляких позитивних емоцій радості, захвату, приємного подиву, задоволення, наприклад: hei, hurra, o lala, mein Kind, mein Söhnchen, Mann, Kumpel і ін.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7