Iменниковi деривати чоловiчого роду в "Матерiалах до словника..." Е. Тимченка

Описані структурні типи середньоукраїнської мови не мають якихось істотних відмінностей у порівнянні зі словами аналогічної словотвірної структури, зафіксованими давньоруськоукраїнськими джерелами. Характеристики мотивувальних основ, способи поєднання компонентів композитів в основному відповідають існуючим раніше тенденціям. Специфіка змістових відношень між частинами складного слова, співвідношення особливостей внутрішньої та зовнішньої валентності полікореневих давньоруськоукраїнських лексем зберігається у мові подальших періодів.

Складно – суфіксальні похідні – це результат розвитку дериваційної системи української мови, її досить розгалужена й активна ділянка. Їх формування відбувалося за іншими законами ніж у похідних, утворених чисто суфіксальним способом: суфікс додавався не до готової композитної основи, а одночасно з поєднанням двох основ у цілісно оформлену одиницю.

ВИСНОВКИ

Система афіксів чоловічого роду, які використовувалися для творення назв осіб, при всій своїй варіативності зберегла цілісність і єдність на всій території розселення української людності.

Зміни торкнулися, головним чином, матеріальних реалізаторів системи – суфіксів: змінилася їх продуктивність, розширився або звузився набір їх семантичних функцій, зросла кількість формантів. З’явився ряд нових форматів, розширилась дериваційна база словотворення.

Зіставлення суфіксів через призму лексико – словотвірних значень утворених ними слів показує, що при всій подібності суфікси різняться між собою не лише набором функцій, рівнем продуктивності, а й словотвірними зв’язками з різними частинами мови, семантичною орієнтацією при словотворенні, активністю їх використання в тих чи інших значеннях тощо. На рівні конкретних лексико – словотвірних значень в історії української мови конкурувало небагато формантів, що свідчить про високу впорядкованість словотвірної системи у рамках певної варіативності. Конкуруючі словотворчі засоби зазнали стилістичної диференціації на рівні мовної норми, на рівні обслуговування різних тематичних груп лексики в рамках єдиного лексико – словотвірного значення, що не виключає також дистрибуції афіксів за різними основами.

Високопродуктивні форманти –ник, -ець, -тель із широким набором лексико – словотвірних значень виявилися найбільш гнучкими й мобільними в реагуванні словотвірної системи на потреби комунікативної діяльності. Ці суфікси постійно нарощували свою продуктивність, освоювали дедалі ширшу дериваційну базу, розширили коло лексико – словотвірних значень, що обов’язково призводило до розриву єдиної сталої форми, тобто до появи поширених морфемно – ускладнених суфіксів, які перебувають на різних етапах спеціалізації, руху до однозначності. Винятком у цьому плані є високопродуктивний і багатофункціональний в давньосхіднослов’янській мові нульовий суфікс, який в українській літературній мові дещо звузив своє функціональне навантаження в творенні найменувань осіб, змінювався у багатьох випадках матеріально вираженим формантом –ок.

Функціонування суфіксів, які перебували в позиції високої продуктивності, супроводжується розширенням словотвірної бази за рахунок включення в неї слів тих частин мови, які раніше не брали участі в творені слів певного типу. Це правило не стосується тих формантів, які мали вузькофункціональне значення.

Серед дериватів із модифікаційним словотвірним значенням у загальних описах словотвірної афіксальної системи української мови звичайно не виділяються іменники зі значенням чоловічої статі, оскільки для української мови є типовим творення найменувань жіночої статі від чоловічої, а не навпаки. Між тим фактичний матеріал показує, що такий словотвір мав місце в історії української мови. Панівна більшість таких структур має мутаційне словотвірне значення /бабник, бабич, дівчур/; модифікаційне словотвірне значення спостерігається в небагатьох словах, і лише деякі з цих дериватів закріпилися в літературній мові.

У розвитку й становленні словотвірної системи української мови значну роль відіграли запозичені суфікси, які в сполучуваності з власними чи іншомовними твірними основами /за винятком давньозапозиченого суфікса –ар/ перебували в опозиції до східнослов’янських формантів: сполучувалися, як правило, лише з неслов’янськими твірними основами. Запозичені суфікси, виявляючи виняткову продуктивність, регулярність, творять чітко окреслені в семантичному плані іменники, дериваційна база яких спирається як на іномовні, так і на власні твірні основи. Конкуренція запозичених і власне українських формантів у ряді випадків зумовлює їх більш вузьку спеціалізацію.

В українській мові спостерігається тяжіння до використання формантів, які в давньосхіднослов’янській мові займали позицію високої продуктивності (-никъ, -ецъ, -аръ) пізніше розгорнули свою продуктивність суфікси (-анъ, -унъ) та інші. Найбільшою продуктивністю в творенні назв осіб характеризувалися суфікси -никъ, -ецъ, -ца, -О, які розширювали коло лексико – словотвірних значень. Отже, розвиток словотвірної системи мови значною мірою інтенсифікований не лише розширенням денотативної бази словотвору, а й потребами збагачення стилістичних ресурсів української мови, їх розбудовою.

Конфіксація, виступаючи явищем пізнішим за суфіксацію та маючи власний набір формантів і власне коло функцій, посідає вагоме місце у становленні системи афіксальної деривації іменника XV - XVII ст. Конфіскація полягає у двобічному (двоелементному) ускладненні твірної основи у процесі формування похідного слова. Конфікс – це єдина двоелементна морфема, яка обрамляє твірну основу і має єдине словотвірне значення, яке формують її складники. Конфіксальні деривати – надзвичайно розгалужена й активна ділянка української словотвірної системи. Конфікси з другим компонентом – никъ дали численні похідні з широким колом значень. Другі елементи цих афіксів виконують класифікаційну роль показника назви предмета, особи. Модифікація цих загальних значень відбувається через перший компонент конфікса. У сфері іменників з постпозитивним елементом –ник у препозиції звичайно виступають частини, співвідносні з колишніми префіксами.

Більшість цих дериватів утворена від іменникових основ. Відіменниковий словотвір конфіксальних похідних за загальною кількістю утворень і діапазоном лексико – словотвірних значень на тлі словотворення відприкметникового, віддієслівного, був найбільш продуктивним.

У середньоукраїнській мові високопродуктивними є конфікси вы-… -никъ, роз-…-никъ, роз-…-телъ, без-…-никъ, пер-…-никъ, по-…-никъ, на-…-никъ. Вони виявилися найбільш гнучкими, мобільними в реагуванні словотвірної системи на потреби комунікативної діяльності. Таким чином, іменникова конфіксальна підсистема, почавши становлення у праслов’янський період, до кінця XVII ст. сформувала підґрунтя для подальшого розвитку.

Конфіксальні деривати становлять цілісну і органічну систему, яка перебуває у стані динамічного розвитку і постійних змін, що стосуються насамперед матеріальних реалізаторів – конфіксальних формантів. Функціонуючи поряд з іншими морфемами, конфіксальні форманти належать до активних словотворчих засобів. Реалізуючи за один мовний акт великі обсяги значень, конфікси не переобтяжують мову, а функціонально і точно формують мовну семантику.

Девербативи з опредметненим значенням дії формують категорію граматичної субстантивації, що утворюється на перетині синтаксису і словотворення. Поява таких девербативів пов’язана зі зміною синтаксичних умов функціонування дієслова в реченні – переміщення його в позицію підмета. Це дало підстави розглядані похідні вважати синтаксичними дериватами. На противагу дериватам лексичним, поява яких супроводжується певними змінами в семантиці твірних, зміст синтаксичних дериватів визначається виключно мотивувальним словом. Зберігаючи дієслівну семантику, девербативні іменники з опредметненим значенням дії, процесу, стану успадковують від мотивувальних і певні формально – граматичні інтеграційні ознаки. Транспозитором, який переводить дієслово в іменник виступає суфіксальний формант, що має нульове ономасіологічне навантаження і є носієм значення граматичної предметності. Таку функцію в розгляданих синтаксичних дериватах виконує нульсуфіксне словотворення. Іменники чоловічого роду з нульовим суфіксом відзначаються стабільною продуктивністю. За структурними ознаками розглядувані іменники утворюють багату і складну систему лексико – словотвірних типів, яка формувалася протягом тривалого історичного періоду.

Складно-суфіксальні похідні – результат активного розвитку дериваційної системи української мови, її надзвичайно розгалужена і активна ділянка. Вони є невід’ємним компонентом формування значення слів і вираження думки, значно збагатили лексичний склад української мови за писемний період її розвитку. Їх ознаки: наявність у слові двох компонентів, цілісна оформленість, різного ступеня співвіднесеність зі словосполученням, наявність мотивованості, наявність узагальненої словотвірної семантики – синтагматичного дериваційного значення, до якого додається словотвірне й категоріальне значення відповідного форманта.

Зародження основних моделей складно – суфіксальної деривації іменників простежується ще в найдавніших пам’ятках давньоруськоукраїнської мови. Остаточне формування структурних типів композитів припадає на XVII ст. Саме з цього часу спостерігається розширення дериваційної бази та інтенсивний ріст численності досліджуваних похідних. У залежності від частиномовного походження другого компонента всі складні абстрактні іменники поділяються на дві групи: з опорною дієслівною та опорною іменниковою основами.

У сфері складно – суфіксальної деривації діяла тенденція до залучення найпродуктивніших формантів. Формування словотвірного значення, поєднання словотворчого форманта з твірною основою в структурах, утворених способом основоскладання в поєднанні з суфіксацією, відбувалося за іншими законами, ніж у похідних, утворених суто суфіксальним способом, суфікс додавався не до готової композитної основи, а одночасно з поєднанням двох основ у цілісно оформлену одиницю. Успадкувавши загальнослов’янську словотвірну типологію в сфері композитотворення, дериваційна система української мови надала різним структурним типам неоднаковий ступінь продуктивності, який міг знижуватись чи навпаки – підвищуватися з часом.

У словотвірній системі іменників середньоукраїнської мови XV-XVIII ст. уже намітилися риси, які характеризують словотвірну будову іменників сучасної української літературної мови, вже сформувалися продуктивні словотворчі типи, властиві і сучасній українській мові. Із зміною словникового складу мови, з випадінням застарілих і появою нових слів змінився до деякої міри склад словотворчих засобів мови: ряд непродуктивних афіксів вийшов з обігу, а на їхньому місці з’явилися нові іменникові форманти (конфікси). І навпаки, деякі з непродуктивних афіксів активізувалися і тепер входять до складу продуктивних іменникових словотворчих засобів української мови.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.            Білоусенко П.І. Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічого роду): Монографія. – К.: КДПІ, 1993. – 214 с.

2.            Білоусенко П.І. Нариси з історії українського словотворення (суфіксація): Монографія / Білоусенко П.І., Німчук В.В. – Запоріжжя: ЗДУ, 2002. – 205 с.

3.            Бевзенко С.П. Із суфіксального словотвору іменника в пам’ятках українського полемічного письменства поч. XVII ст. (на матеріалі «Перестороги») // Тези доп. та пов. Міжвузівської наукової конференції з питань східнослов’янського іменного словотвору /Запоріжжя, 1974р./. – К., 1974. – С 36-45.

4.            Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови. – К.: Наукова думка, 1991. – 342 с.

5.            Безпояско О.К. Іменні граматичні категорії (функціональний аналіз). – К.: Наукова думка, 1991. – 172 с.

6.            Безпояско О.К., Городенська К.Г. Морфеміка української мови. – К.: Наукова думка, 1987. – 211 с.

7.            Бондаренко А.В. Теорія морфологічних категорій. – Л.: Наука,1976. – 198с.

8.            Бурячок А.А. Іменниковий словотвір старокнижної лексики в українській літературній мові (кінець ХVІІІ – перша пол. ХІХ ст.) // Мовознавство. 1974. – №5. – С. 66-75.

9.            Виноградов В.В. Современный русский язык. Ч II. – М.: Наука, 1938. – Вид-во Харк. ун-ту. – 216 с.

10.        Виноградов В.В. Русский язык / Грамматическое учение о слове: Учебное пособие. – М.–Л.: Учпедгиз, 1947. – 784 с.

11.        Виноградов В.В. Словообразование и его отношение к грамматике и лексикологии // Вопросы теории и истории языка. – М.: Наука, 1952. – 207 с.

12.        Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.: Рад. школа, 1982. – 208 с.

13.        Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови. – К.: Наукова думка, 1980. – 286 с.

14.        Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1988. – 255 с.

15.        Вознюк Л.В. Изучение состава слова и словообразования в школе: пособие для учит. – К.: Радянська школа, 1986. – 103 с.

16.        Воропай С.В. Система конфіксального творення іменників в українській мові ХІХ – ХХ ст.: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Запорізький нац. ун-т/ – Запоріжжя, 2000. – 264 с.

17.        Гинзбург Е.Л. Словообразование и синтаксис. – М.: Наука, 1979. – 263 с.

18.        Головин В.Г. Очерки по русской морфемике и словообразованию. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1990. – 188 с.

19.        Городенська К.Г. Проблема виділення словотвірних категорій (на матеріалі іменника) // Мовознавство. – 1994. - № 6. – С. 22-28.

20.        Горпинич В.О. Будова слова і словотвір. – К.: Наукова думка, 1977. – 118 с.

21.        Горпинич В.О. Назви жителів в українській мові (питання словотвору, слововживання та нормування). – К.: Вища школа, 1979. – 187 с.

22.        Горпинич В.О., Лобода В.В., Масенко Л.Т. Власні назви і відтопонімні утворення Інгуло-Бузького межиріччя. – К.: Вища школа, 1967. – 156 с.

23.        Горпинич В.О. Українська словотвірна дериватологія. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський держ. ун-т, 1998. – 189 с.

24.        Грищук В.В. Деякі теоретичні питання словотвірного значення // Мовознавство. – 1991. – № 3 . – С. 34-41.

25.        Гумецька Л.Л. Нарис словотворчої системи української актової мови XIV –XV ст. – К.: Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. – 298 с.

26.        Дідківська Л.П., Родніна Л.О. Словотвір. Синонімія. Стилістика. – К.: Наукова думка, 1982. – 170 с.

27.        Железнова Р.В. Из истории имен существительных с суффиксом -арь в русском литературном языке. – М.: Высшая школа, 1990. – 243 с.

28.        Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., СлинькоІ.І. Історична граматика української мови. – К.: Вища школа, 1980. – 304 с.

29.        Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. – Донецьк : Вид-во Донецьк. ун-ту, 1996. – 437 с.

30.        Земська Е.А. Современный русский язык. Словообразование. – М.: Просвещение, 1973. – 304 с.

31.        Зверев А.Д. Словообразование в современных восточнославянских языках. – М.: Высшая школа, 1981. – 163 с.

32.        Звєрєв А.Д. Словотвірне значення в семантичній структурі похідних // Мовознавство. – 1988. – № 1. – С. 21-27.

33.        Ільїн В.С. Префікси в сучасній українській мові. – К.: Вид–во АН УРСР, 1953. – 167 с.

34.        Ільїн В.С. Словотвір // Курс сучасної української літературної мови. Т.І. – К.: Рад. школа, 1951. – С. 344-427.

35.        Іншакова І.О. Розвиток іменникової конфіксації в історії української мови (структури з компонентом –ник): Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Дніпропетровський держ. ун-т/. – Дніпропетровськ, 1996. – 26 с.

36.        Карпіловська Є.А. Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови (будова та реалізація): Автореф. Дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /НАН України Інститут мовознавства ім.. О.О.Потебні/. – К., 2000. – 24 с.

37.        Каспришин З.О. Особливості словотвірної системи полімотивованих іменників зі значенням особи // Словотвірна та семантична структура української лексики/ Методичні читання «Словотвірна та семантична структура української лексики», присвячені пам’яті засновника дериватологічної школи на Україні проф. Івана Ковалика. – Львів, 1991.– 327 с.

38.        Каспришин З.О. Складні випадки словотвірного аналізу // Українська мова і література у школі. – 1989. – № 11. – С. 53-59.

39.        Качайло К.А. Історія іменникової конфіксації української мови (структури з другим компонентом –ок): Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Дніпропетровський держ. ун-т/. – Дніпропетровськ, 1997. – 23 с.

40.        Клименко Н.Ф., Карпіловська А.Є. Морфемні структури слів у сучасній українській мові // Мовознавство. – 1991. – № 4. – С. 10-21.

41.        Клименко Н.Ф. Система афіксального словотвору сучасної української літературної мови. – К.: Наукова думка, 1973. – 161 с.

42.        Ковалик І.І. Вчення про словотвір. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1958. – 83 с.

43.             Ковалик І.І. Основні проблеми вчення про словотвір // Українська мова і література у школі. – 1970. – № 11. – С. 22-30.

44.        Ковалик І.І. Питання іменникового словотвору в східнослов’янських мовах у порівнянні з іншими слов’янськими мовами. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – 194 с.

45.        Ковалик І.І. Питання слов’янського іменникового словотвору. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – 152 с.

46.        Ковалик І.І. Питання словотвору: Зб. наук. праць. – К.: Вища школа, 1979. – 95 с.

47.        Ковалик І.І., Самійленко С.П. Загальне мовознавство. – К.: Вища школа, 1985. – 425 с.

48.        Коломієць В.М. Суфіксальний словотвір в українських назвах сільськогосподарських професій // Питання словотвору і граматичної структури української мови. – Дніпропетровськ, 1976. – 218 с.

49.        Кравченко М.В. Морфологічні явища і словотвірна структура слова // Укр. мова і літ. в школі. – 1984. – №6. – С. 51-55.

50.        Кровицька О.В. Назви осіб в українській мовній традиції ХVІ–ХVІІ ст. Семантика і словотвір. – Львів, 2002. – 212 с.

51.        Ліпич В.М. Динаміка складно-суфіксальної деривації в українській мові XI –XIII ст.: Дис. канд. філол. наук: 10.02.01. – Запоріжжя, 2005. – 194 с.

52.        Лопатин В.В. Русская словообразовательная морфемика: Проблемы и принципы описания . – М.: Наука, 1977. – 315 с.

53.        Максимець О.М. Формування словотвірної структури іменників зі значенням опредметненої дії в новій українській мові: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01. – Запоріжжя, 2007. – 158 с.

54.        Майборода А.В. Из истории украинского словообразования // Суффиксальное образование существительных на материале украинских грамот XVI ст. – Харьков : Изд-во Харьк. ун-та, 1957. – 132 с.

55.        Майборода А.В. Творення іменників чоловічого роду за допомогою суфікса –ок // Питання історичного розвитку української мови. – Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1962. – 168 с.

56.        Меркулова О.В. Динаміка конфіксальної деривації української мови XI –XIII ст.: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 – Запоріжжя, 2005. – 229 с.

57.        Мукан Г.М., Передерій Г.Р. Префіксально-суфіксальний спосіб словотворення // Українська мова і література у школі. – 1980. – № 9. – С. 42-47.

58.        Німчук В.В. Давньоруська спадщина у лексиці української мови. – К.: Наукова думка, 1992. – 415 с.

59.        Німчук В.В., Лиса Г.І. «Матеріали до Словника…» Євгена Тимченка: В 2-х томах. – К. – Нью-Йорк, 2003. – Т.1-2.

60.       Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія. – К.: Наукова думка, 1980. – 304 с.

61.  Німчук В.В. Мовознавство в Україні в XIV – XVII ст. – К.: Наукова думка, 1985. – 222 с.

62.        Олексенко В.П. Словотвірні категорії суфіксальних іменників: Монографія. – Херсон, 2002. – 239 с.

63.        Олійник І.С. Іменники з суфіксом –ар (-яр) на позначення назв осіб // Питання словотвору. – К.: Наукова думка, 1979. – 87 с.

64.        Олійник І.С. Іменники з суфіксом –ець на позначення назв осіб // Дослідження словотвору та лексикології. – К.: Наукова думка, 1985. – С 12-22.

65.        Пінчук О.Ф. Словотвірна структура віддієслівних іменників сучасної української літературної мови. (Морфологічна будова сучасної української літературної мови). – К.: Наукова думка, 1975. – С. 35-82.

66.        Плахоніна О.В. Історичні зміни в морфологічній будові слів сучасної української мови (перерозподіл та ускладнення): Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Харківський нац. ун-т/. – Харків, 2006. – 20 с.

67.        Плющ М.Я. Словотвір // Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Гриценка. – К.: Вища школа, 1997. – 493 с.

68.        Пономаренко В.Д. Словотвірна семантика іменників-відад’єктивів сучасної української мови (проблема фразеологізації значень дериватів): Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Харк. держ. ун-т/. – Харків, 1996. – 21 с.

69.        Прокопчук О.О. Дієслівні значення іменних віддієслівних утворень // Мовознавство. – 1975. – №1. – С. 337-37.

70.        Романова Н.П. Словообразование и языковые связи. – К.: Наукова думка, 1985. – 188 с.

71.        Русаченко Н.П. Морфологічні процеси у словозміні та словотворі староукраїнської мови другої половини ХVI – XVIII ст.: Автореф. дис. ... к. філол. наук: 10.02.01 /НАН України Інститут української мови/. – К., 2004. – 20 с.

72.        Самійленко С.П. Нариси з історії морфології української мови. Ч.І. – К.: Радянська школа, 1964. – 234 с.

73.        Сікорська З.С. Префіксально-суфіксальні іменники в сучасній українській мові // Українська мова і література у школі. – 1986. – № 4. – С. 47-51.

74.        Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 670 с.

75.        Словник афіксальних морфем української мови /Н.Ф.Клименко, Є.А.Карпіловська, Т.І.Недозим /. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України . – К., 1998. – 435 с.

76.        Соколова С.О. Формально-семантичне варіювання перфіксів і проблема єдності слова // Мовознавство. – 2002. – № 1. – С. 32–37.

77.        Стовбур Л.М. Еволюція конфіксальної деривації іменників (форманти з матеріально не вираженим другим компонентом): Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Зап. держ. ун-т/. – Запоріжжя, 2004. – 206 с.

78.  Тилик О.Ф. Іменники зі значенням подібності: способи творення та сфери використання: Автореф. дис. ... к. філол. наук: 10.02.01 /Запорізький держ. ун-т/. – Запоріжжя, 2004. – 18 с.

79.        Тимченко Є. Матеріали до СЛОВНИКА писемної та книжної середньоукраїнської мови XV-XVIII ст.: У 2 кн. – К. : Вид-во Ін-ту укр. мови НАНУ, 2003.

80.             Токар В.П. Історія суфікса –к(а) в українській мові. – Дніпропетровськ, 1959. – 50 с.

81.        Улуханов И.С. Словообразовательная семантика в русском языке и принципы ее описания. – М: Наука, 1977. – 256 с.

82.        Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови: Навчальний посібник. – Ч.1. – Запоріжжя: ЗДУ, 1993. – 214 с.

83.        Шведова В.О. Суфіксальний словотвір особових чоловічих імен (на матеріалі середньонаддніпрянських лівобережних пам’яток др. пол. ХVІІ – п. п. VІІІ ст.) // Мовознавство. – 1979. – № 2. – С. 58-61.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6