Шпаргалки для экзамена по Философии(НТУУКПИ, Украина)

світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх

властивостей. Бекон визначив також систему «ідолів», тобто видимих і

невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру

та ринкової площі).

У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання.

Його знаменитий афоризм «Знання – сила» виражав ідею високої ролі

експериментальної науки, яка дає людині практичну користь.

Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ,

але згодом перестав втручатися у його справи. Отже, він визнавав

існування двох істин: божественної і земної.

У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав

прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-

промислових прошарків суспільства того часу. Головною працею Ф. Бекона е

«Новий Органон» (1620 р.), (написаної ніби на противагу основної праці

Арістотеля «Органон»).

18.Філософські погляди Р.Декарта

Основні праці Декарта – «Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала

філософії» та ін.

В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець

дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему

на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії,

душі і тіла. «Світ, – стверджував Декарт, – складається з двох незалежних

субстанцій – духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав

мислення, а матеріальної – протяжність. Людина, за Декартом, це механічне

поєднання цих двох субстанцій.

Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І

справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від

одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю

субстанцію – Бога, який обумовлював їхню єдність.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію,

тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно

і апріорно існують у розумі.

Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Перший – це уявлення

про розум як найвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і

непогрішимий, вважав Декарт). Другий – правильно розуміючи якісну

відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував

можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеня як

єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму,

визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але

не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних

понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для

дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку

Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки

інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж

таки виникає перешкода на шляху розв'язання питання про пізнання світу, що

постійно розвивається.

19.Проблема сутності буття і пізнання філософського вчення Б.Спінози

З точки зору Б. Спінози (1632 - 1667 рр.), світ – це нескінченна природа,

матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа), яку він також називає

Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним

теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною

самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива

ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування

чогось іншого – Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним

у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку

наукової філософії.

Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзміу

Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в

ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу

йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза

закликав не до богослов'я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї

існування єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто

такого вчення, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому

числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі

дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр

де Шарден.

20. Ідеалістична філософія XVIII ст. Г.Лейбніц, Дж.Беркалі

Джордж Беркли (1685-1753)—английский философ,субъективный идеалист.С

1734 года епископ в Клойне,Ирландия.Основной труд—«Трактат о началах

человеческого знания».

Исходя из того,что человек непосредственно воспринимает только свои

«идеи» (ощущения),Беркли пришел к выводу,что существование вещей состоит в

их воспринимаемоти (esse est percipi).Идеи,по Беркли,пассивны,они

воспринимаются бестелесной субстанцией,душой,которая активна и может

порождать идеи.Он признает множество духовных субстанций,а так же

существование «бесконечного духа»,бога.Идеи потенциально существуют в

божетсвенном уме,но актуальное существование они получают в человеческом

разуме.

Позже Беркли переходит на близкие неоплатонизму объективно-

идеалистические позиции,признав вечное существование идей в уме бога.С

целью опровергнуть атеизм и материализм,Беркли подвергает критике понятие

материи,как якобы внутренне противоречивое и бесполезное для

познания.Основа его критики материи—идеалистический номинализм.Беркли

опровергает локковскую теорию первичных и вторичных качеств(см.билет

10),объявляя все качества субъективными.Отрицая мировозренческое значение

науки ,Беркли считал задачей ученого «научиться понимать язык творца,а не

притязать на объяснение только своими телесными причинами» .С этих позиций

он опровергает ньютоновскую теорию абсолютного пространства,выступает

против теории тяготения,считая её учением о естественном движении

материальных тел,тогда как сам Беркли признавал только движение духовных

субстанций.

Со второй половины XIX века начинается оживление философии Беркли и

заимствование её многими школами идеализма:имманентной школой,прагматизмом

и т.д.

Лейбниц Готфрид Вильгельм

(1646-1716)

Немецкий философ,объективный идеалист.Был первым президентом Берлинской

Академии Наук.Лейбниц объединял знания математики (один из изобретателей

дифференциального исчесления),физики (предвосхитил закон сохранения

энергии);кроме того теолог,биолог,историк.

Философию Лейбница следует рассматривать как попытку синтеза идей

механистического материализма (Декарт,Гоббс) и аристотелевско-

холастического учения об активных субстанцианальных формах.При объяснении

действительности он стремился объединить механический принцип с учением о

монадах,изложенным в его «Монадологии». Монады,по Лейбницу,представляют

собой неделимые духовные субстанции,из которых складывается вся

вселенная.Число монад бесконечно, каждая из них обладает восприятием и

стремлением.

Лейбниц был одним из основоположников немецкой идеалистической

диалектики.Через теологию он подошел к принципу неразрывной связи материи и

движения.Однако в объяснении движения Лейбниц впадал в

противоречие:монады,по его мнению,не взаимодествуют друг с другом ,и вместе

с тем образуют единый развивающийся и движущийся мир,который регулируется

предустановленной гармонией,зависящей от высшей монады (абсолюта

,бога).Понятие предустановленной гармонии стало основой наиболее

реакционной части философии Лейбница—его теодицеи.

Теория познания Лейбница—идеалистический рационализм-направлена против

сенсуализма и эмпиризма Локка(см.билет 10).К положению Локка «Нет ничего в

уме,чего не было бы в чувстве»,Лейбниц добавил -- «кроме самого

интеллекта ».Не разделяя мнения Локка,что ум—гладкая доска (tabula

rasa),отрицая чувственный опыт,как источник всеобщности и необходимости

знания,Лейбниц утверждал,что таким источником может быть только разум,и что

душа искони содержит в себе начала различных понятий и положений,которые

только пробуждаются внешними объектами.

По существу он изменил декартово представление о врождённых идеях(см билет

9),которые,по Лейбницу,заключены в разуме,подобно прожилкам камня в глыбе

разума. Критерием истинности от считал ясность,отчетливость и

непротиворечивость знания.В соответствии с этим для проверки истин

разума,по Лейбницу достаточны законы аристотелевской

логики(тождества,противоречия и исключенного третьего),для проверки "истин

факта" необходим закон достаточного основания.

Лейбница считают основоположником математической логики.

21.Проблемма людини у філософії просвітництва (Вольтер, Ж-Ж.Руссо)

Просвітництво — культурно-історичний термін (вперше використаний Вольтером

і Гердером), що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої

полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу.

Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій XIV — XV ст., але

відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням

просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні

принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці

всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки,

політики тощо. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких

країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського

суспільства.

Філософія просвітництва у Франції формувалася значною мірою під впливом

англійської філософської думки, але якщо в Англії домінував емпіризм і

сенсуалізм, то більшість представників фрінцузького Просвітництва надавали

перевагу раціоналізмові.

Ф. Вольтер (1694 – 1778рр.) справжнє ім’я Франсуа Марі Ауре у своїх творах

«Кандід», «Філософський словники» та ін. висував ідеї, спрямовані проти

феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості,

фанатизму, деспотії. Вольтер – рішучий прибічник рівності громадян перед

законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ

людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе

поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монархам, тобто

вченого, розумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого

життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він

залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778 рр.)

написав праці «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші,

де торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над

проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих

порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація,

твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй

раціоналізова-ності, поміркованості. Поділ праці, який має величезне

значення для прогресу, є не тільки благом, а й злом, оскільки людина

втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини

в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її

щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді

людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти нерівності,

вимагає свободи і забезпечення повноти юридичних справ.

22.Французький матеріалізм 18 ст (ламетрі гольбах дидро гельвеций) ОТТ

Французький матеріалізм XVIII ст. має багато спільного з філософією

Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його відрізняє

одностайна матеріалістична спрямованість в поглядах на природу. Матерія

існує об'єктивно, пов'язана з рухом, вказував Ж. Ламетрі. Природа являє

собою сукупність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гопьбахом

існує рух матеріальних мас (атомів), а також енергетичний рух; матерія

існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться

в суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів).

Разом з тим філософи заперечують будь-яку роль Бога в існуванні і русі

матерії.

Французькі матеріалісти робили спробу розв'язати питання про походження

свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєвості матерії

(гілозоїзму). Ж. Ламетрі намагався показати процес поступового переходу від

тварин до людини, показати їх схожість і відмінність. У трактаті «Людина-

машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину,

що подібна до годинникового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав

він, лише більша кількість потреб і, зрештою, більша кількість розуму.

П. Гольбах у своїй праці «Система природи» послідовно розвинув основні

ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов'я, виступає

проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні

закони, що мають характер необхідності, отже, немає нічого випадкового.

Така позиція дістала назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і

сам рух ототожнюються тільки з однією його формою – рухом механічним.

Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних позицій, оскільки все

багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це – спрощена,

вузька картина світу. Але серед французьких матеріалістів Д.Дідро дещо

виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елементи діалектики. У

його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що розвивається.

Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не стоїть на місці.

Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства,

зокрема підкреслили роль людських потреб як могутнього джерела розвитку.

Загальні інтереси обумовлюють зв'язки між людьми. К. Гельвецій вказував на

єдність особистих і громадських інтересів. Людина – продукт, але разом з

тим і суб'єкт суспільних відносин, який несе за них відпові-дальність. Вони

також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину.

Мислителі стверджували, що не існує такого способу правління, який можна

було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна

свобода – до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб

поліпшення суспільства, і особливо моралі, – просвітництво, виховання.

23.І.Кант родоначальник німецької класичної філософії. Його вчення про

пізнання та єтичні погляди.

Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. У центрі

філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється

підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми

представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив

перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом,

не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної

діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати

своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот

філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в

собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини.

«Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-

час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність,

реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження.

Наступна сходинка пізнання – це розум, який, за Кантом, завершує мислення і

при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених

протиріччях – так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких

антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що

складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У

своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до

розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова

розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об'єктивного існування

«речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і

розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності).

Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Дуже глибокі

думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато

пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання,

а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант

ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий

Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя,

загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий

категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як

Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу

і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для

суспільства.

24.Філософське вчення Гегеля. Протиріччя між методом і системою у його

філософії.

Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це

найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-

ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Він

зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно

вирішити проблему тотожності мислення і буття. Основні праці: «Наука

логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія

права», «Філософія історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери

життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя,

логіка, право тощо.

Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і

духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у

перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив

своєрідно – ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас

існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція

світу. Цей абсолютний Дух. абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись,

на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» – природу, яка

в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух – людину,

мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи

ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав

діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи

філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення

соціального буття людини є вивчення діалектики суб'єктивності побажань

кожної окремої людини і об'єктивності, закономірності створюваної людьми

системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як

відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою

порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної

необхідності».

Основне протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектичним методом

і метафізичною системою. Непослідовність його діалектики полягає в тому, що

вся вона була звернена в минуле і не поширювалась на пояснення сучасного і

майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці

такою межею є абсолютна істина; у природі – людський дух; у філософії права

– конституційна монархія; в історії філософії– його власна філософська

система. Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши рівня

Прусської імперії, після чого історія вже не розвивається в просторі і

часі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала

перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики

марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».

25. Антропологічний матеріалізм фейербаха. ОТТ

Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах його

сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя. З Л.

Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі

немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе.

Природа є також основою походження людини, а релігія – це хибна,

перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це

робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування.

Такі думки Феиєрбаха – це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його

філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15