МЕХАНІЗМ АКТИВІЗАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

розширює спектр мотивацій. Вона додає до традиційних мотивів – оплата

праці, добробут, корисність, задоволення потреб – специфічні мотиви діючої

особистості: потяг до самореалізації,суперництва, досягнення більшого

контролю над зовнішніми обставинами, забезпечення душевного комфорту у

самому процесі трудової діяльності та прийняття економічних рішень.

Виробнича демократія може виконувати вказані функції тоді, коли

прийняті централізовані економічні рішення є обов’язковими для всіх членів

виробничого колективу і коли ці рішення здійснюються ними ж самими.

Невід’ємною передумовою демократичного процесу є принцип рівності, у

відповідності з яким учасник цього процесу з огляду на свою компетенцію

повинен визначити, з яких питань колектив (демос) зможе внести найкращі

рішення у своїх інтересах; які питання з точки зору членів колективу демос

не має компетенції розв’язати, турбуючись про себе; умови, на основі яких

демос зможе передати обмежені і, дивлячись за обставинами, такі, що

підлягають відкликанню, повноваження іншим особам. Нарешті, демократичний

процес передбачає дотримання елементарного принципу справедливості, що

потребує, коли потреби і здібності учасників цього процесу неоднакові,

нерівних паїв чи частин у спільних результатах, а в тих випадках, коли вони

однакові, - рівних шансів на отримання рівних часток.

Реалізація цих вихідних чинників демократичного процесу стає можливою

у тому випадку, коли право голоса розподілене між учасниками цього процесу

рівномірно, коли вони мають рівну можливість у ході вироблення коллективних

рішень висловлювати свої побажання і визначати свій вибір, а також

здійснювати контроль.

Якщо підійти до оцінки наявної ситуації в українській економіці,

виходячи із начальних передумов і критеріїв демократизації, то, мабуть,

можна однозначно відмітити, що реально здійснювані заходи з ринкового

реформування економіки не сприяють їх реалізації, а, значить, становленню

виробнічої демократії. Ці заходи в основному зведені до лібералізації цін,

яка не має для свого здійснення необхідних соціально-економічних передумов,

і переділу власності, не підкріпленому підприємницькими здібностями та

трудовою діяльністю. Внаслідок цих заходів була зруйнованою державна,

інституціональна та ідеологічна основа попередньої економічної системи,

створений інституціональний вакуум та правовий безлад, в умовах якого

виникли сприятливі можливості небаченого збагачення тих, хто перебував

ближче до розпорядження державною власністю та присвоєння державного майна.

Посилення економічної нерівності суперечить невід’ємним принципам

економічної демократії – рівності і справедливості. Не меншого значення має

й те, що нерівномірний розподіл власності є перешкодою для демократизації.

У найзагальнішій формі можна сказати, що необмежене право власності на

засоби виробництва є закрозою для демократії, а всеохоплюючий розвиток

останньої – загрозою для права власності. Вирішення цієї неподоланної

суперечності світова практика знайшла у диверсифікації відносин приватної

власності на засоби виробництва, у посиленні її багатосуб’єктності, у

розвитку приватно-пайової, кооперативної форм власності.

Інститут приватної власності на засоби виробництва зазнав глибоких

змін. Із природнього права, яким він був століттями, сьогодні колективу

надано право за допомогою демократичного принципу вирішити, яким повинне

бути володіння господарським підприємством та контроль над ним з метою

досягнення таких цінностей, як демократія, справедливість, ефективність,

стимулювання бажаних якостей людської особистості, а також в інтересах

забезпечення права кожного учасника демократичного процесу на мінімальні

особисті засоби, необхідні для достойного життя.

Як відомо, ринковій економіці не є характерним надмірне втручання в

економіку та діяльність підприємства та його працівників. Вона забезпечує

економічну свободу працівникам як необхідну умову економічної демократії.

Але у той же час не може бути необмеженої економічної свободи, бо така

економічна свобода може призвести до накопичення у приватних руках

переважаючої розумні межі частки економічних ресурсів та багатства. Саме це

ми спостерігаємо тепер в Україні. У своєму намаганні наздогнати Захід

Україна прийняла лише зовнішні атрибути західного способу життя, котрі

значною мірою належать учорашньому дню. Показні розкоші “нових українців”

шокують не лише переважаючу частину українців, котрі живуть на рівні чи за

межою бідності, але й достатньо забезпечених на Заході. Відпочинок за вищим

розрядом без попередньої інтенсивної праці, моментальне збагачення, життя

рантьє – головний стереотип економічної поведінки нових власників і

результат ринкових перетворень. На такій основі не можна побудувати

цивілізованого ринкового господарства.

Сьогодні прийнято як завгодно критикувати попередню економічну

систему, заперечуючи все, що було до її ринкового реформування. Однак не

можна не звернути увагу на те, що будівництво так званого соціалізму

здійснювалося багато у чому на величезному народному ентузіазмі. Стрімку

відбудову радянської економіки після громадянської та Великої Вітчізняної

вієн навряд чи можна пояснити тільки позаекономічним примусом у вигляді

загрози репресій. Вона мала в своїй основі також потужні трудові мотиви,

приміром, ліквідація колишної найманої праці, економічної нерівності,

монополії приватної власності на засоби виробництва, прискорення трудового

походження особистих доходів, послаблення ролі (а іноді, на жаль,

ігнорування) особистого інтересу і утвердження пріоритету колективного та

державного (загального) інтересів.

Економічна реформа, відкидаючи економічні структури попередньої

економічної системи, проігнорувала й усе те позитивне, що та внесла у

механізм мотивації, у систему контролю за господарською діяльністю, у

розвиток економічної демократії.

У ході економічних реформ була проголошена і якоюсь мірою реалізована

теза про плюралізм власності, про їх рівноправність. Насправді різні форми

власності, що присутні в українській економіці, суттєво відрізняються одна

від іншої, перш за все рівнем демократизації. При проведенні реформи

власності помітним було намагання передати всю повноту влади на виробництві

або адміністрації державних і муніципальних підприємств, або вузькому

прошарку чи групі приватних власників. На цій основі виникли жорсткі заходи

по обмеженню прав працівників. Вони позбавлені права створювати ради

трудових колективів на випадок, коли власність зовнішніх акціонерів складає

понад 50%. Їм відмовлено у праві вводити обов’язкові нормативи на

представництво працівників в органах управління на підприємствах з різними

формами власності. Використовуючи досвід західних країн, що виправдав себе,

було б правільніше законодавчо закріпити право працівників на участь в

управлінні підприємством за принципом “одна людина – один голос”, незалежно

від розміру частки в акціонерному капіталі, право на отримання фінансової

інформації про діяльність свого підприємства, створення виробничих рад з

реальними правами в управлінні підприємством.

Виробнича демократія як необхідна умова ініціювання трудової

діяльності працівників підприємства більш послідовно розвивається за таких

форм привласнення, як індивідуальне володіння, коли співвласниками

виступають члени підприємства; кооперативне володіння, коли єдиним

колективним власником є весь персонал підприємства; державна власність,

котра не позбавляє господарсько-правової самостійності підприємств і права

працівників на безпосередню участь в управлінні ними; суспільна власність,

що передбачає володіння працівниками активами свого підприємства не на

правах власності, а на основі довірливих відносин від імені суспільства,

без права їх продажу та обороту отримуваного таким чином доходу на свою

користь.

Не дивлячись на відмінності вказаних форм власності, для них є

характерним те спільне, що вони створюють сприятливі можливості для

розвитку економічної демократії та розгортання трудової активності кожного

працівника.

За останні роки більшість видів нерівності у богатстві та доходах в

Україні походить з міжфірмових та міжгалузевих відмінностей у оплаті праці,

що є наслідком відсутності переливання капіталу і робочої сили,

конкурентного середовища в економіці, а, відповідно, рушійних сил ринку.

Так, у першому кварталі 1998 року середньомісячна заробітна плата складала

по країні 158 гривень, при цьому у добувних галузях промисловості та

атомній енергетиці – від 300 до 400 гривень на місяць; у машинобудівних та

приладобудівних підприємствах, де переважно використовується праця

висококваліфікованих спеціалістів, середня заробітна плата складає до 100

гривень на місяць; а в громадському харчуванні середня зарплата ледве

перевищує вартісну величину межі малозабезпеченості.1 Виникненню нерівності

багато в чому сприяла величезна концентрація власності та дуже висока

оплата вищих керівників підприємств, рішення котрих найчастіше незалежні

від будь-якого дієвого контролю з боку працівників та держави.

Для різних форм власності не може бути зовсім однакових форм і методів

розвитку виробничої демократії. Але в кожній з них поряд з іншими

механізмами повинен бути забезпеченим демократичний контроль над рішеннями,

що приймаються, і йому у найбільшій мірі служить принцип “одна людина –

один голос” і володіння фірмою спільно як єдиним колективом. Такого порядку

притримуються кооперативи “Мондрагона” Іспанії. У них право володіння не

розподіляється між окремими працівниками. Таким правом наділений весь

трудовий колектив як єдине ціле. Право окремого працівника визначається не

володінням, а його членством. Інакше кажучи, члени кооперативу наділені

повними і рівними правами, однак вони не можуть заявляти претензій на

частку в активах чи чистій вартості фірми і розпоряджатися ними на власний

розсуд. Відчужувана частка акціонерного капіталу у цьому випадку фіксується

правом кожного члена фірми відкривати інвестиційний рахунок, на котрий

заноситься належна йому частка прибутку.

Достоїнство Мондрагонської моделі полягає також у тому, що вона

служить міцною основою для розвитку демократичного управління

територіальною одиницею і демократичного суспільства в цілому. Ця міцність

обумовлена ідентичністю рішення одних і тих питань на різних рівнях

господарювання та іпостасі індивіда. У демократичному суспільстві, у будь-

якій демократично керованій територіальній одиниці право громадянства

визначається його членством, і вони є повними і рівними для всіх членів

співтовариства. Але ці права не дають підстави вимагати у своє володіння

індивідуальної частки національного богатства, як і на підприємствах, що

знаходяться у кооперативному володінні.

Отож, одним із прикладів демократичної організації виробництва можна

вважати виробничі ради, котрі складають основу трудових відносин у ФРН, де

були використані різноманітні фактори, що сприяли зменшенню соціальних

витрат при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки.

Економічна свобода, котру соціально-ринкове господарство надає

підприємцям, які працюють по найму, і споживачам, у більшій мірі стимулює

та розкриває індивідуальні бажання працювати, готовність до праці, до

проявлення ініціативи, старанності та здібності, аніж інші структури з

меншим набором економічних свобод.

Соціальна ринкова економіка входить органічною частиною у загальне

облаштування ФРН, значною мірою відповідає особливо ідеї структурного

влаштування та структурної дійсності, допомагає реалізації вимоги вільного

розкриття особистості, вимоги соціальної безпеки, соціальної

справедливості, соціального миру та правової державності і забезпечує для

державного і громадського порядку широкий і потужний економічний фундамент.

Виробництво, засноване на найманій праці, яка поєднується з принципами

демократії, використовує механізм нормування прав і обов’язків робітників і

роботодавців і їх співучасть в управлінні виробництвом, сприяють досягненню

найвищих результатів.

Виробнича демократія виразилася, поряд з перерахованими моментами, у

створенні виробничих рад на підприємствах, що складаються в основному з

найманих працівників, котрі виступають рівноправними партнерами з

роботодавцями. Виробничі ради наділені правами: інформаційним (право

одержання будь-якої інформації, що цікавить робітників, і заперечення з

приводу певних рішень); консультативним (всі виробничі питання вирішуються

спільно); право участі в управлінні, а також виступ з ініціативою в

інтересах всього виробничого колективу.

На підприємствах, які наділені правом юридичної особи (АТ, ТОВ) із

загальним числом працюючих понад 2 тис.осіб, створюються спостережні ради з

однакової кількості представників пайовиків і працюючих по найму. За

допомогою права участі в управлінні підприємством працюючі по найму у

відповідних формах отримують можливість на участь не лише в прийнятті

рішення, але й в управлінні, що дозволяє їм конкретно при прийнятті

виробничих рішень впливати на керівну ланку компанії.

Значить, включення до складу спостережньої ради акціонерних компаній

представників працюючих по найму (у відповідності з правом на участь в

управлінні підприємством), по суті, є участь у керівництві компанією, яке

виходить далеко за межі права виробничих рад на участь в управлінні

підприємством. Трудовий колектив, що складається з найманих працівників,

повністю бере участь у виробничому процесі, створенні всіх умов для

задоволення соціальних потреб працівників.

Виробничі ради, що складаються в основному з найманих працівників,

виступають реальною робочою силою на виробництві, повністю контролюють

виробничі та управлінські рішення від прийняття до звільнення робітників

тощо.

Таким чином, ми розглянули кілька прикладів з виробничої демократії,

яка ефективно використовується в країнах з розвинутою ринковою економікою:

система “Мондрагона” (Іспанія), система ЕСОП (США), виробничі ради (ФРН),

елементи котрих, на наш погляд, можуть бути використаними з урахуванням

національних особливостей, трудових традицій в Україні при переході до

соціально орієнтованої ринкової економіки.

Забезпечення широкої виробничої демократії передбачає використання

усього кращого, що накопичене і виправдало себе у розвинутих країнах. Але

не меншого значення має у вирішенні цього завдання розвиток демократії в

суспільстві, переорієнтація особистості та поведінки людей на те, щоб

підпорядковуватися не єдиним цілям,вихідним із центру, а єдиним абстрактним

правилам-правам і моральним нормам, що є суттєвою ознакою цивілізованості.

Дефіцит правосвідомості та духовної автономії особистості – це наша сумна

національна особливість. Звідси, поряд з економічним смислом наших реформ,

їх гуманістичний смисл полягає у подоланні відчуження людини від влади. Це

ж виступає необхідною умовою становлення демократії в суспільстві.

У демократичних країнах складувалась та відпрацьовувалась особлива

правова та державна система, яка гарантує право кожної людини жити так, як

вона вважає за необхідне, до тих пір і доки цим не затискуються точно такі

ж права інших. Це значить, що таким шляхом задається один вже виправдалий

себе початок: межі права. Право, яке реалізується у формі правових законів,

враховуючих специфіку національної культури і традицій, започатковує

інституціональні умови та межі для того самого діалога та погодження

інтересів, котрі необхідні демократичному суспільству.

Мінімальною вимогою, умовою існування демократичного суспільства є

ліквідація великого розриву в доходах, визнання пасивно-терпеливого

ставлення до інших інтересів. Демократичне суспільство, на відміну від

традиційного і тоталітарного, визнає об’єктивну суперечність інтересів

людей та груп, можливість усвідомити та висловити ці інтереси, погодити їх

з інтересами інших через компроміс, який дозволяє пожертвувати частиною

інтересів для досягнення основної мети.

Західне суспільство більш структуризоване. Наявність певної соціальної

структури дозволяє інтересам стати явними, що є необхідною передумовою їх

походження. Коли ж ця структура відсутня, раціональна угода або так звана

національна злагода у суспільстві недосяжні, бо суперечності між інтересами

людей і груп включають надто великий спектр соціально-психологічних,

морально-етичних, матеріальних, політичних, поведінкових, побутових і

світоглядних рис, через що вони не підлягають раціональному регулюванню.

У ході ринкового регулювання склалася саме така ситуація. Колапс

економічної системи, який наближається, сигналізує про те, що країна не

може більше існувати в режимі подальшого збагачення меншості та збіднення

більшості, перерозподілу та безпардонного проїдання природних ресурсів.

Подолання цих та інших недоліків можливе лише на шляху соціальної

легітимації та правової легалізації участі якнайбільшої кількості людей у

прийнятті економічних рішень, перетворення демократії в механізм, що

направляє устремління суспільства на формування середнього класу. Лише

середній клас може забезпечити не тільки умови для демократії, але й саму

демократію, і, значить, стабільність ринку та суспільства.

ВИСНОВКИ

Узагальнюючи виконані в дисертації дослідження, можна зробити наступні

висновки:

Ринкова трансформація планово-розподільчої системи супроводжується

руйнуванням попередніх і формуванням нових економічних відносин та

структур. В умовах незавершеності процесу становленя нової соціально-

економічної системи дослідження ринкового механізму активізації трудової

діяльності повинне опиратися на виправдані елементи попередніх соціально-

трудових відносин, враховувати новітні тенденції розвитку економіки, тип

ринкової економіки, що якнайбільше підходить соціокультурній дійсності

України, моделі людини в економічній науці.

У будь-якій політико-економічній системі модель людини включає в себе

перш за все мотиви економічної діяльності, цілепокладання, соціально-

економічні засоби здійснення цілей, фізичні, психологічні і розумові

можливості людини.

У західній економічній теорії можна виокремити два основні напрямки

розвитку моделі людини. Один з них є характерним для англійської класичної

школи, маржиналізму, неокласичної економічної теорії. Першому напрямку

притаманний принцип історичного індивідуалізму. Головним мотивом

економічної діяльності є власний егоїстичний інтерес, який зводиться до

грошей або корисності. Перша модель виходить з того, що економіка

представляє собою міцну сукупність індивідів і врівноважену систему, в

котрій індивіди, керуючись своїми інтересами, добиваються найбільшого

добробуту.

Для другого напрямку моделей людини є характерним більш широке

пояснення цільових функцій людини. У них значне місце відведено вільному

часу, праці як самореалізації, дотриманню традицій, альтруїстичним

судженням. Іншими словами, у другому типі моделей цільова функція людини

включає в себе не тільки економічні, але й чимало надекономічних,

соціокультурних моментів. Ці моделі характерні для історичної школи,

кейнсіанства, інституціоналізму, для теорій “людських відносин”, “людського

капіталу”, “постекономічної людини”.

У зв’язку з вивченням моделі людини і сучасних тенденцій розвитку

ринкової економіки крізь призму механізму трудової мотивації в дисертації

обгрунтовуються два взаємозв’язаних висновки. Один із них пов’язаний з

ускладненням механізму трудової мотивації, що виражено у наступному: по-

перше, у нього в міру наростання зрілості виробничо-економічного організму,

поглибленя соціалізації і гуманізації економіки включаються все нові й нові

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11