МЕХАНІЗМ АКТИВІЗАЦІЇ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

праці, виступала основою юридичного права власності для будь-якого

працівника. Це одночасно означає, що усякий закон про власність повинен

виходити з праці і трудового принципу як найпершої основи власності.

З огляду на таке положення варто уточнити широко розповсюджену думку

про рівноправність форм власності. Вона може бути тільки у тому випадку,

коли кожна з цих форм має своєю основою трудове походження. Якщо праця

фермера або індивідуально-приватного підприємця є підмурком індивідуальної

власності на основі приватної власності на засоби виробництва, то праця

робітника крупного підприємства теж повинна мати подібний підмурок для

індивідуальної власності на продукт праці колективу підприємства. Тільки в

цьому випадку діє той самий закон – закон власності на продукт своєї праці.

Коли виходити з трудової основи власності, возз’єднання праці і

власності, то робітники підприємств колективно, спільно реалізуючи свою

працю, мають таке ж обгрунтоване право індивідуальної власності на продукт

своєї праці, як і окремий виробник (фермер, ремісник, індивідуально-

приватний підприємець) на продукт приватної праці. При цьому, щоб утвердити

індивідуальну власність на продукт колективної праці, зовсім не вимагається

повернення до індивідуально-приватного господарства, дрібнотоварного

виробництва і відповідних їм форм приватної власності, що передбачають

передачу засобів виробництва кожному окремо. Більше того, подібні дії

означали б повернення до того, що вже пройдено розвинутими країнами,

ігнорування переваг та досягнень суспільного виробництва, невпинно

зростаючої ролі колективної продуктивної сили праці.

Сучасне суспільство не може зробити всіх громадян приватними

власниками засобів виробництва у традиційному їх розумінні. Досягнутий

рівень розвитку продуктивних сил та осуспільненого виробництва

безповоротні. Не руйнуючи цього, працівники можуть і повинні бути

власниками на іншій основі -–основі своєї праці. Подібно до того, як праця

дрібного виробника є джерелом його продукту і основою його індивідуальної

приватної власності на засоби виробництва та результати праці, так і

працівникові крупного підприємства його праця повинна слугувати основою

його ж індивідуальної власності на продукт праці спільного виробництва. Це

стає можливим лише тоді, коли продукт колективної праці стає помічником

розподілу, об’єктом індивідуальної власності кожного працівника.

На приватно-капіталістичних та державних підприємствах продукт

спільної праці привласнюється працівником на основі власності на робочу

силу. Це привласнення здійснюється за вартістю робочої сили, котра набуває

форми заробітної плати. Але ця форма є ірраціональною, такою, що створює

видимість, нібито працівник отримує продукт своєї праці. Насправді він

отримує лише частину свого продукту, а друга його частина, як правило

більша, відчужена від нього або на користь держави, або приватного власника

засобів виробництва.

Отже завдання полягає у тому, щоб осуспільненому способу праці

відповідав осуспільнений спосіб привласнення її продукту. Форма

привласнення результатів праці, заснованої на індивідуальній приватній

власності на засоби виробництва неприйнятна для способу виробництва, який

базується на колективній праці. Стосовно останнього, спосіб привласнення

продукту повинен основуватися не на вартості робочої сили, бо це суперечить

колективному способу праці, а на споживчій силі праці, котра реалізовується

у всьому знову створюваному ефекті. Іншими словами, мова йде про те, що

працівник має всі підстави претендувати не тільки на той обсяг життєвих

коштів, котрий дорівнює вартості його робочої сили, але й на додаткову

кількість життєвих благ та засобів розвитку, котрі раніше відчужувалися від

нього.

Головна перевага такого розподілу полягає у тому, що вона ставить усіх

працівників незалежно від форм господарювання у рівне становище, залежне

тільки від споживчої сили власної праці, створює міцну основу для більш

повного розкриття творчих можливостей праці і власного забезпечення

життєвого добробуту. Утвердження такого розподілу, а, відповідно, статусу

власника дозволить робітникові по-перше, як індивіду отримати доход від

приміненої ним індивідуальної праці, враховуваної за кількістю та якістю;

по- друге, як члену виробничого колективу привласнювати частину

колективного доходу, створюваного на основі продуктивного використання

засобів виробництва, спільного володіння ними та співвимірного з трудовим

вкладом; і, по-третє, як члену суспільства привласнювати частину валового

національного продукту, що надається у формі найрізноманітніших виплат і

пільг. Такий порядок не ігнорує індивідуального інтересу працівника, а,

навпаки, робить його домінуючим, органічно поєднуваним з колективним та

спільним інтересами. Це сприяє розширенню спектру соціально-трудових

відносин, засвоєння та реалізація яких служить надійною базою для

формування ефективної трудової мотивації.

У процесі ринкового реформування представлялась сприятлива можливість

відновити власність працівника або, як називав К.Маркс, його індивідуальну

власність та перейти до формування доходів, переважно виходячи з трудового

вкладу. Тим більше, що не треба було винаходити, як мовиться, “велосипеда”.

Високу ефективність довела приватно-пайова форма власності, успішно

реалізована в Іспанії у кооперативах Мондрагона, на підприємствах з

власністю працівників за системою ЕСОП, котра понад 20 років успішно

застосовується у США і справляє суттєвий вплив на законодавство інших

країн, що стали на шлях демократизації власності.

Ці системи є вдалим прикладом подолання відчуження працівника від

праці, капіталу та результатів трудової діяльності. Вони успішно вирішують

питання зайнятості, стабільності, заінтересованості в індивідуальних і

кінцевих результатах та виявились вигідними і працівникові, і

підприємствам, і державі. Працівник, беручи участь у цій системі, стає

співвласником колективно використовуваних засобів, отримуючи не тільки

заробітну плату, але й співвідносну з працею частку у прибутках. За таких

умов він перестає бути найманим працівником, тому що він одночасно

реалізовує власність на працю і власність на засоби виробництва. З точки

зору підприємства ці системи полегшують можливість отримання позикових

коштів для розвитку виробництва. Компанїї мають право використовувати кошти

інвестиційних рахунків своїх працівників, а також кредити на пільгових

умовах. Але найголовніша перевага підприємств з колективно-приватною формою

власності та тих, що використовують систему ЕСОП, полягає у тому, що на них

складується благотворний виробничий клімат, атмосфера загальної

заінтересованості у кінцевих результатах, широкі можливості для реалізації

індивідуальних інтересів.

Діяльність таких підприємств помітно покращує вирішення соціальних

питань. Існування індивідуальних інвестиційних рахунків та фондів акцій

ЕСОП забезпечує працівникам, що звільняються, додаткову компенсацію,

частково полегшуючи фінансовий тягар пенсійного забезпечення та соціального

страхування.

Так, приміром, зайнятість у кооперативах “Мондрагона” зросла з 1956

року з п’яти осіб до 18 тисяч, котрі трудяться в системі, яка має 87

кооперативів з сумарним річним оборотом у 1,7 млрд.доларів.1

Система “Мондрагона” та ЕСОП мають суттєві відмінності. Найбільш

послідовно поєднується праця з власністю у системі “Мондрагона”. Для неї є

характерною трудова основа виникнення та примноження частки власності

працівника у колективно використовуваних засобах виробництва, повне

подолання відчуження праці від її результатів. Що ж стосується системи

ЕСОП, то вона є більш суперечливою, ховає в собі можливість реставрації

попереднього відчуження праці від власності, концентрації власності в руках

небагатьох.

Спільним для систем є те, що підприємства, які реалізують їх,

виявляються більш стійкими, прибутковими, аніж звичайні приватні компанії.

Це пов’язано зі зміною економічного і соціального статусу працівника,

подоланням суперечностей найманої праці, возз’єднанням праці і власності.

Якщо розглядати ринкове реформування економіки України через призму

системи “Мондрагона” чи ЕСОП, то можна переконатися, що воно здійснюється в

іншому напрямку. Замість марксової ідеї утвердження індивідуальної

власності на основі кооперації праці та спільному володінні засобами

виробництва, українські реформатори використали марксову теорію так званого

первинного накопичення капіталу, допустивши кримінальний характер

формування відносин власності. Потурання з боку властей криміналізації

процесу ринкового реформування, активна участь у приватизації

недекларованих капіталів, тотальний розгул корупції у всіх ешелонах влади

призвели до становлення неправового простору, що викликало недовіру широких

мас до проводжуваного курсу реформ.

Не дивлячись на певні історичні, соціальні та економічні передумови

для возз’єднання праці і власності, розвитку власності працівника, прийнята

у 1992 році програма приватизації фактично не сприяла цьому, а, навпаки,

допомагала поглибленню відчуження праці від її результатів і власності.

Приватизація, проголосивши забезпечення кожного громадянина часткою

власності, виявилася для більшості населення чисто символічною дією.

Хоча формально програма приватизації надавала трудовим колективам три

варіанти пільг, однак її форми і методи вступали у протиріччя з

проголошуваною метою. По-перше, вона, тобто приватизація, була жорстко

спрямована на створення акціонерних товариств відкритого типу, у той час як

у всьому світі підприємства з власністю працівників є акціонерними

товариствами закритого типу (АТЗТ). По-друге, пільгі, надані програмою

приватизації, насправді створювали серйозні перешкоди для передачі

підприємств у власність працівникам. По-третє, програма приватизації мала

серйозні обмеження як за часткою акцій, придбаних працівниками підприємств,

так і за кількістю передаваного їм акціонерного капіталу. По-четверте, і це

найголовніше, придбання акцій не пов’язувалося з трудовою участю та з

формуванням частки капіталу працівника, що неминуче породжувало

концентрацію власності, нерівність у процесі її перерозподілу.

Головний недолік приватизації полягає у тому, що вона з самого початку

не була орієнтованою на підвищення заінтересованості працівників працювати

краще, на створення стимулів до більш продуктивної праці. Для цього, як

показує світовий досвід, необхідно зруйнувати систему найманої праці як

форми трудових відносин і змінити її працею власника, який володіє

незрівнянно вищою мотивацією.

Приватизація за своїми цілями, формами і методами здійснення вступила

у явне протиріччя з таким магістральним напрямком, як посування від більшої

нерівності до більшої рівності. Економічні реформи в Україні,

супроводжувані прискореним розшаруванням суспільства на багатих і бідних,

сприяли переходу від меншої нерівності до більшої, послабленню державного

втручання в економіку, розширенню меж свободи індивідуума. Формальність

загальнонародного характеру засобів виробництва, відчуження праці від її

результатів, відсутність почуття господаря і демократизація виробничого

життя, а також невдоволення пересічних громадян послужили для радянської

еліти сприятливим грунтом безбольового проходження переділу власності,

перерозподільчого процесу, отримання у власність фабрик і заводів вищими

управлінцями. Розширення сфери економічної свободи відбулося за рахунок

посилення соціальної нерівності, порушення балансу рівності та свободи,

утвердження та розширення відносин “найманої праці-капіталу”.

Українські реформатори взяли на озброєння неоліберальну доктрину, яка

зводить роль держави до мінімуму. Але в Україні ця “мала” роль стала

виконуватися зрослою армією управлінців. Держава, відмовившись від багатьох

економічних та соціальних функцій, зосередила свою увагу на розподілі

суспільної власності та створенні приватних власників на засоби виробництва

без усякого зв’язку з працею її суб’єктів.

В умовах найжорстокішої кризи, хворобливого виживання підприємств,

гострота суперечностей між працею та капіталом, що виникає у ході

проведення економічних реформ, буде зростати у міру наростання

стабілізаційних тенденцій. Справа в тім, що багато негативних моментів,

пов’язаних зі спадом виробництва, стимулюванням працівників,

демократизацією суспільного та економічного життя, інституціональним

забезпеченням, соціальним розшаруванням населення, а також різким

поглибленням прірви між багатими і бідними, що чітко проявилася за вiсiм

років проведення економічних реформ, більшою частиною населення

“списувалися” на рахунок трансформаційного періоду, сприймалися за неминучі

втрати ринкового реформування. Ця ілюзія посилилася такими “завоюваннями”,

як плюралізм думок, свобода слова, економічна свобода. Однак рано чи пізно

ця більшість усвідомить, а практика її у цьому переконає, що за реформи, за

ринок з його перевагами “оплачено” величезними втратами, у той час, як

небагато хто з реформаторів, номенклатура гігантськи збагатилися у цей

трансформаційний період. Виражаючись словами К.Маркса, експропріація

експропріаторів, здійснена незначною меншістю над переважаючою більшістю,

навряд чи надихне останніх на творчу, продуктивну працю. Вона, швидше за

все, посилить соціальну напругу, суттєво звузить рамки економічних та

соціальних відносин.

Ринкові реформи, створивши антагонізм між працею і капіталом, із

засобу активізації економічного зростання, підвищення ефективності

виробництва, розширення економічної свободи працівника можуть перетворитися

у свою протилежність. Щоб цього не сталося, необхідно принципово змінити

економічний курс. Серцевиною нового курсу повинне стати інституціональне

забезпечення “священності” права власності на робочу силу і розвиток

власності працівника. З цією метою необхідно вирішити наступні завдання. По-

перше, надати працівникам, які створили АТЗТ або ТОВ (товариство з

обмеженою відповідальністю), переважаюче право викупу акцій своїх

підприємств за реальною їх вартістю у розстрочку. По-друге, у зв’язку з

важким фінансовим станом підприємств та держави дозволити працівникам

приватизовуваних підприємств викуповувати на першому етапі в розстрочку

обігові кошти з одночасною орендою основних фондів, які залишаються у

державній власності, з наступним їх викупом. По-третє, надати працівникам

приватизовуваних підприємств аналогічні системі ЕСОП податкові пільги з

викупу державного майна, а також можливості створення інвестиційних

рахунків тощо. По-четверте, активніше формувати підприємства з власністю

працівників, для котрих характерні такі ознаки, як подолання найманого

характеру праці, розподілення прибутку пропорційно до вкладеної праці,

наділення працівників часткою власності у статутному капіталі виключно

лише за рахунок прибутку, надання права їм отримати ринкову вартість цієї

частки тільки при звільненні з підприємства, можливість участі працівників-

співвласників у голосуванні за принципом “одна людина – один голос”,

незалежно від розміру належної їм частки власності.

Вирішення цих завдань дозволить багатомільйонній армії працівників

скористатися вигодами та перевагами ринку і ринкового господарювання у

своїх інтересах та підвести під подальші ринкові перетворення міцний,

диєвій механізм трудової мотивації.

2.3. РОЗВИТОК ВИРОБНИЧОЇ ДЕМОКРАТІЇ ЯК НАЙВАЖЛИВІША УМОВА АКТИВІЗАЦІЇ

ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Із сказаного попередньо зі всією очевидністю випливає, що переваги

ринкового господарювання найбільш повно розкриваються не тільки в певному

інституціональному та соціокультурному середовищі, але й в умовах

послідовного розвитку виробничого демократизму. З подоланням найманої

праці, утвердженням власності на здібності людини як домінуючої форми

власності, створенням частки власності у колективному використанні засобів

виробництва, виробнича демократія виконує роль цементувального начала усіх

складників механізму активізації трудової діяльності. Про це переконливо

свідчить Мондрагонська модель, котра успішно функціонує в Іспанії, розвиток

у США різних нових форм колективної власності, найбільш популярною з яких є

так звана “Програма акціонерної власності для робітників та службовців”

(ЕСОП), котра детальніше розглянута попередньо, а також досвід країн з

посиленою соціально-орієнтованою ринковою економікою.

Як відомо, в умовах планово-розподільчої системи можливості для

розвитку виробничої демократії були суттєво обмеженими. Це було викликане

тим, що основні економічні агенти були позбавлені господарсько-правової

самостійності і в своїй економічній діяльності повністю підпорядкованими

командам “зверху”. Вони діяли у відповідності з економічними рішеннями, що

приймалися централізовано. Ініціатива трудових колективів та окремих

працівників допускалася у межах централізовано прийнятих рішень та завдань.

Усяка підприємливість поверх цього найчастіше розглядалася як неприйнятна,

а іноді навіть трактувалася як кримінально покаральна.

Приблизно (найшвидше, для аналогії) така ж ситуація з виробничою

демократією складається в умовах ринкової економіки, основаної на

антагонізмі між працею та капіталом, відчуженні праці від власності на

засоби виробництва та її кінцевих результатів. При такій системі, на

противагу плановому господарству, економічні рішення приймаються

децентралізовано, однак вони ініціюються головним чином капіталом, як

панівним суб’єктом, або ж його представниками. Дії найманого працівника

обмежуються у такому випадку рамками вартості товару робоча сила.Все

“суспільне”, породжене кооперацією праці, осуспільненям виробництва стає

властивістю капіталу, відчуженості від праці безпосередніх виробників. За

таких умов у кращому випадку можуть виникнути лише елементи виробничої

демократії, для її всестороннього розвитку відсутні необхідні передумови.

На жаль, доводиться констатувати, що проводжувані в Україні

перетворення і реформа не тількі не сприяють, але й стримують, чинять

перепони розвиткові виробничої демократії, без котрої не можна забезпечити

механізму активізації трудової діяльності працівників підприємства. Щоб це

твердження було не голослівним, треба сказати про те, у яких випадках

демократія можлива і які суперечності виникають у процесі її розвитку. При

цьому дуже важливо, аби ці питання розглядалися не самі собою, а в плані

розвитку трудової активності.

З самого початку варто підкреслити, що виробнича демократія є

необхідною умовою активізації праці людей, вона дає змогу поряд з іншими

моментами сучасної економіки реалізовувати здібності до праці, активніше

включитися у більш широкий спектр економічних та соціальних відносин. Без

розвитку виробничої демократії не можлива демократія в суспільстві, і

навпаки.

Історичний досвід, концепції економічної людини і трудової мотивації

показують, що демократія і трудова ініціатива – це взаємнодоповнюючі,

взаємнозбагачуючі процеси. Розвиток виробничої демократії сприяє

послабленню дієвого впливу результатів праці на її активність та наростанню

значимості самої праці і безпосередньо самої діяльності. Окрім цього,

виробнича демократія не виключає, але суттєво послаблює принцип “невидимої

руки”, протипоставлення індивідуальних інтересів. На підприємствах, котрі

активно розвивають економічну демократію, найменше покладаються на керовану

індивідуальним інтересом діяльність своїх працівників і все більше повинні

мати у розпорядженні спеціальні інститути, котрі заохочують кооперацію,

спільне використання засобів виробництва. Крім того, виробнича демократія

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11