Особливості розвитку англійської мови в Індії

Відповідь, напевно, можна знайти у природженому поділі індусів на касти та класи. Для індійського народу сусідні країни були більше ворожими, ніж нейтральними, а нейтральні були небезпечніші у значенні завдати неочікуваного удару. І ось такою країною виявилася Великобританія. Для індусів на той час було краще, щоб ними керувала така країна, як Англія, ніж постійні сутички та суперечки між кастами всередині країни (402).

Власне, історія англійської мови і літератури бере свій початок з утворення Східно-європейською компанією торгівельних „фабрик”: Сурат (1612), Мадрас (1939-40), Бомбей (1647), Калькутта (1690).

Імператор Джахангір, при дворі Моголів, щиро прийняв Вільяма Хокінса, командира британської морської експедиції «Гектор». Це була перша призначена зустріч Індії із англійцем і англійською мовою. Джахангір пізніше дозволив Британії відкрити постійний порт і фабрику на спеціальне прохання короля Якова IV, про що було повідомлено послом Сером Томасом Роу. Англійській мові судилось тут і залишитись.

Коли Східно-індійська Компанія поширила свій вплив на південному півострові, англійська мова почала зазнавати більш відчутного впливу. Це був час друку першої англійської книги. У другій половині ХУІІ століття в Індію прийшов друкарський верстат, але видання обмежувалось друком Біблії або урядових указів. Потім поширився випуск газет. Саме у 1779 році перша англійська газета, яку назвали „Бенгальська Газета Хіккі”, була опублікована в Індії. Прорив у індійській літературі англійською мовою відбувся у 1793 році, коли людина на ім'я Сек Дін Магомет видала книгу в Лондоні під назвою «Подорожі Діна Магомета». Це було по суті оповідання про подорожі Магомета, яке займає проміжне місце між документальним твором та літературним оповіданням про подорожі.

Європейські торговці того часу використовували форму португальської мови, відтоді як Португалія завоювала Гоа у 1510 році. Місіонери відігравали важливу роль у поширенні англійської у ХУІІІ столітті: відкривались школи, наприклад Благодійна школа святої Марії у Мадрасі (1715), Бомбеї (1719), Калькутті (1720-31). До 1830-х впливова група індійців була вражена західною думкою та культурою, науковим прогресом і тому вирішила заохотити до вивчення англійської мови як засобу, за допомогою якого індійці зможуть отримати знання про такі речі. У довгій офіційній полеміці про мінімальну освіту для індійців англіцисти підтримували теорію насаджування англійської мови, а орієнталісти – теорію рідної мови. Томас Б. Макалей, член Вищої Ради Індії, залагодив це питання на користь англійської в офіційній Minute (1835).

Щоб узагальнити все вище зазначене, я вважаю, що ми не „зв’язані” Парламентським Актом 1813 року, що ми не „зв’язані” ніяким обов’язком, вираженим чи прихованим, що ми вільні застосовувати наші кошти, так як захочемо, ми маємо їх використати на навчання тому, що краще знати англійську, аніж санскрит чи арабську, що місцеве населення бажає вивчати англійську, а не арабську чи санскрит, що санскрит і арабська не є мовами права чи релігії, що можливо зробити із місцевого населення хороших вчених, і саме на все це мають бути спрямовані наші зусилля...Зараз ми маємо докласти найбільших зусиль, щоб сформувати клас, який був би інтерпретатором між нами та мільйонами тих, ким ми керуємо, клас особистостей, індійців по крові, але англійців за смаками, думками, мораллю та інтелектом. Такому класу ми можемо довірити зробити більш витонченими місцеві діалекти країни, збагатити ці діалекти науковими термінами, запозиченими із західної термінології і перекладати їх, щоб доступними засобами донести ці знання більшій масі населення.

На думку Качру, є три фази утворення білінгвізму в Індії. Перша – місіонерська фаза, була ініційована приблизно у 1614 році християнськими місіонерами. Друга фаза - вимога південноазійського народу (у ХУІІІ столітті) - виникла на прохання місцевого народу: деякі освітяни вважали, що поширення англійської мови серед місцевого населення було бажанням індусів вивчити англійську мову. Для другої фази були задіяні видатні англійські делегати. Качру виділяє двох видатних – Раджа Рамохан Рой (1772 – 1833) та Раджунат Харі Навалкар (помер у 1770 р.). Рой і Навалкар серед інших місіонерів були переконані, що офіційно Східно-Індійська компанія мала на меті проводити роз’яснювальні бесіди щодо вивчення англійської мови, а не про санскрит та арабську мову. Вони вважали, що за допомогою англійської мови індійський народ краще зрозуміє наукові досягнення Заходу. Санскрит, персидська, арабська мови або індійські діалекти не можуть слугувати такій цілі [38;67 – 68].

Лист Раджи Рамохана Роя, адресований лорду Амхерсту (1773 – 1857) від 1823 року, є доказом ставлення місцевого населення до англійської мови. Рой схвалює Європейське вчення і, на його думку, англійська мова для індусів є «ключем до всіх знань – до всіх дійсно необхідних знань, які містить у собі світова культура» [12;136]. В листі Рой виражає власну думку щодо відповідних грошових фондів, які повинні бути призначені для вчителів англійської мови в Індії.

Європейські освітяни, які прибували до Індії, щоб вчити місцеве населення математики, загальної філософії, хімії, анатомії, та інших предметів, які були популярні у Європі, пишалися тим, що у них вища місія у порівнянні з іншими освітянами та науковцями світу [38;68].

Лист Роя наголошує на важливості початку Орієнтовно-англійської контроверсії, яка буде впроваджена у освітній політиці в Індії. Третя фаза - політика правління - розпочалась у 1765 році, коли була встановлена Східно-Індійська Кампанія [там само,21–22]. Англійська мова була твердо впроваджена, як інструмент для надання певних вказівок адміністрації. Англійська мова ставала популярною тому, що вона стала засобом впливу на людей та умовою отримання високооплачуваної роботи для іноземців [49; 406]. Англійська мова ставала головним засобом спілкування в Індії.

Під час правління генерала Лорда Бентінка в першій половині ХІХ століття, Індія зазнала багато соціальних реформ. Англійська мова стала мовою правління та вищих індійських каст; підтримка правління була надана для того, щоб спрямувати політичний рух країни, її наукові досягнення на Захід за допомогою англійської мови. У такій політиці генерала підтримував Лорд Макалей [49;403].

Лорд Макалей був центральною фігурою у мовних дебатах на тему, яка мова повинна бути головною в освітньому процесі в Індії. Орієнталісти підтримували використання класичних мов відповідно до індійських традицій, таких як: санскрит, персидська та арабська мови, які не були державними. Англіканці, з іншої сторони, підтримували англійську мову. Ніхто з цих груп не хотів забороняти місцеві діалекти, рідну мову народу. Обидві групи погоджувались, що освіту буде впроваджено за допомогою діалектів під час перших років навчання. Англіканська група (Чарльз Грант (1746-1823), Лорд Мойра (1754-1826), Т. Б. Макалей (1800-1859)) діяли як представники орієнталістів [39; 35].

Думки групи англіцистів були відображені у протоколі Макалея, у якому йшлося, що «почався справжній білінгвізм в Індії» [51; 325]. Згідно з документом, який був підготовлений для правителя генерала Вільяма Бентінка, після висловлених думок обох груп, дійшли висновку, що в Індії повинен бути сформований відповідний клас – група людей, які будуть діяти як посередники між британцями та індусами, « клас осіб за національністю індуси, але англійці за смаком, думкою, мораллю та інтелектом» [12; 138]. Пропозиція Макалея мала успіх; у наступні роки лорд Бентінк повністю підтримав цей протокол, зауважуючи, що «Повинні бути відповідні інструкції, за допомогою яких будуть впливати на місцеве населення, використовуючи знання англійської літератури та науки через посередників англійської мови» [там само].

Згідно з Бейлі, Макалей думає, що англійська мова збагатить індійські діалекти, які стануть засобом для розуміння європейської науки, історії та літератури [там само,140]. Англійська мова поступово ставала мовою правління, освіти, канцелярії (символом правил імперії та вдосконалення) [51; 325].

Макалей наголошує на нечесності британської влади в країні «Це проявлялося через відповідну дивну політику в Індії і ця імперія була одним із найдивніших політичних аномалій, якою ми правимо за тисячі миль від нас, територія більша і більш населена ніж Франція, Іспанія, Італія, Німеччина взяті разом… Територія, яку населяють люди, які відрізняються від нас кольором, мовою, манерами, мораллю, релігією; це диво, якого світ ще ніколи не бачив. Наші надії не виправдались... Загальні правила не діють, де все є великим винятком. Ця кампанія є аномальною, але вона є частиною системи, де все аномальне. Вона найдивніша з усіх правлінь; але створена, щоб бути найдивнішою з усіх імперій » [12; 137].

На думку Качру, так званий протокол, мав багато суперечностей через різні точки зору щодо необхідності накладання чужої (англійської) мови на рідну (індійську). Незадоволення орієнталістів знайшло своє вираження в документі, датованому 15 лютим 1835 року. Але вони не могли зупинити таку політику і тому повинні були її підтримати [38; 68-69]. 7 березня 1835 року протокол був підписаний лордом Вільямом Бентінком (1774-1839), після чого став офіційною резолюцією протоколу Макаулея. Ця резолюція «стала причиною здійснення мовної політики в Індії та остаточним затвердженням явища дифузії білінгвізму в англійській мові» [там само, 68].

Аластар Пенікук поділяє думку як англіцистів, так і орієнталістів, які працювали разом над однією ідеєю. Він схиляється до думки, що орієнталізм був у певній мірі «хорошим та безневинним проектом, який мав на меті лише заволодіти серцями людей». Він наголошує, що насправді орієнталізм був таким же колоніалізмом, як і англіцизм [54; 103]. Хоча орієнталізм вважається більш сприятливішим по відношенню до місцевих діалектів та культури, ніж англіцизм, він показує переваги західної літератури та її вивчення. Він впроваджений для соціального контролю над людьми та впровадження західних ідей [там само, 102].

Пенікук також наголошує, що Макалей довіряють найважливіші мовні питання, результат яких є більше складнішим ніж простим, про це зауважено в протоколі про освіту. Таким чином, англійська мова знову повертається до Англії видозміненою. На його думку, дуже важливо зрозуміти, що Макалей підтримує позицію, яку уже довго обговорювали [там само, 77]. Він пішов навіть далі, зауважуючи, що індійська буржуазія вимагала впровадження освіти на англійській мові так само активно як і місіонери та освітяни [там само, 79]. Вони вбачали, що англійська мова додасть їм соціального та економічного престижу.

Англійська мова стає мовою еліти, преси та адміністрації. У наступні роки англійська мова утвердилась як засіб для адміністративних вказівок британської влади в Індії (1765-1947). Освіта в Індії була в більшій мірі англіцизована і вплинула на місцеву лінгвістику, культуру, правління та освіту. У 1857 році були засновані перші університети в Індії (у Бомбеї, Калькуті, Мадрасі). Англійську мову почали вважати мовою еліти, адміністрації та медіа. Англійські газети мали вплив на читачів. Розвивалась також індійська література, яка була написана англійською мовою [38; 69].

На ранніх етапах на індійський літературний твір англійською мовою чинила значний вплив західна усталена форма роману. Вона була типовою для ранніх індійських письменників, які писали англійською мовою і використовували чисту англійську мову без індійських слів, щоб передати знання, які були головним чином індійськими. Головною причиною цього кроку був той факт, що більшість читачів були або британцями, або індійцями з британською освітою. У наступних століттях література була значною мірою обмежена написанням історичних хронік та випуском урядових газет.

У першій половині XX століття, коли Британське завоювання Індії було досягнуто, почало з'являтись нове покоління письменників. Ці письменники були в основному британцями, які народились і виховувались або і в Британії, і в Індії, або лише в Індії. Їхні твори вміщували індійську тематику та почуття, але спосіб оповіді був в основному західним. Вони не обмежували використання рідних слів, хоча б для означення контексту. Ця група складалась із таких письменників, як Редьярд Кіплінг, Джим Корбет і Джордж Оруел. Весь англомовний світ захоплювався такими книгами, як «Кім», «Книга джунглів», «1984», «Ферма тварин» та «Людоїди Кумаона» та ін. Насправді, деякі твори тої епохи все ще розглядаються як шедеври англійської літератури. В цих періодах, місцеві письменники були представлені такими іменами, як Рабіндранат Тагор та Сарожіні Найду. Фактично, Джетанхалі допоміг Тагору отримати Нобелівську Премію у галузі літератури у 1913 році.

Більш ніж 3 десятиліття панувало затишшя, коли Індія проходила етап перебудови. Деякі поодинокі твори, такі як «Переїзд до Індії» Е.М.Фостера, «Чудо, що зветься Індія» Е.Л.Башама та «Автобіографія невідомого індійця» Нірада С. Чаудхурі хоча і намагались підбурити народ, але були неуспішними у каталізації повстання.

Саме у другій половині семидесятих нове покоління людей, освічених у монастирях, пансіонах сприяло появі елітного класу романістів і письменників. Такі як Салман Рушді, Вікрам Сет, Амітаб Гош і Домінік Леп'єр схвилювали літературний світ. Твір Рушді «Діти півночі» отримав Букерівську премію у 1891 році і проголосив ідею чітко і ясно, що індійці залишаться тут. Арунджаті Рой і Кірам Дезай повторили подвиг, коли вони виграли Букерівську премію у 1997 році і у 2006 відповідно. Тим часом, нова течія письменників, таких як Панкаж Місра, Четан Бхагат, Джумпа Лахірі, Вільям Делрімпл, Хері Кунзуру з'явились на міжнародній арені, твори яких цінуються у всьому світі.

Індія отримала незалежність від Великобританії у 1947 році, і вважалось, що англійська мова припинить своє існування там до 1965 року. Однак, англійська мова та хінді є сьогодні офіційними мовами.

1.3 Сучасна лінгвістична ситуація в Індії

В 1950 році індійська влада підняла питання щодо проблеми мовної та етнічної різноманітності. Як вирішення цієї проблеми, 18-ти регіонам Індії було встановлено мовні рамки. Офіційно індійський уряд визнає 15 народних мов. У більшості випадків державні кордони залежать від мовних. Індія поділяється у мовному плані на дві головні мовні сім’ї: індо арійську та дравідійську. Найпоширеніші народні мови в Індії (окрім Хінді) є Бенгалі (7,5 %), Телуру (7, 4 %), Мараті (7,2 %), Таміл (6,9 %), Урду (5,1 %), Гуджараті (4,2 %), Малаялам (3, 8 %), Канада (3,8 %), Орайя (3,4 %) (Індія, 1996: 18).

Група мови Індів (індоарійська), це гілка індо-європейської груп мов, мова Центральної Азії, де знаходиться Індія. Більшість індійських мов на півночі, належать до цієї групи. Дравідійська мова, з іншої сторони, (наприклад, Таміль, Телугу, Малаялам) це рідні мови для Південної Індії (хоча вони знаходяться під впливом Санскриту та Хінді).

Хінді прямо походить з Санскриту. Більш ніж 180 мільйонів людей в Індії вважають Хінді своєю рідною мовою. Вона належить до індо-арійської групи мов: Хінді – згідно статті 343 Конституції, державна мова країни [35].

Місцева мова має свої власні географічні кордони, які визначені державою [63;26]. На додачу до призначення Хінді як державної мови та 14 інших як народних мов, кожен регіон може вибрати свою власну місцеву мову для використання її в місцевому самоврядуванні та освіті серед мов, якими розмовляють на цій території. Конституція Індії гарантує право для всіх жителів розмовляти їхньою власною мовою [15; 304].

В Індії проживає більше ніж 900 мільйонів людей та є більше 1000 мов. Ця територія є найбільш різноманітна у мовному та культурному плані у світі. Хоча це не є сюрпризом, що виникає багато проблем під час класифікації та визначенні мов в Індії. Причина полягає в тому, що мови адаптуються між собою і ось чому, важко розрізнити мови або сказати, яка з них є діалектом тої чи іншої мови [25; 22].

В Індії, після проголошення незалежності у 1947 році залишалась колоніальна мова, це була англійська, як мова правління. Вважалося, що кінець британської влади в Індії буде означати повільне, але впевнене занепад англійської мови у Південній Азії. Але цього не трапилось. Проникнення англійської мови у ці суспільства більше, ніж було коли-небудь [43; 542].

Бажанням націоналістів було, щоб англійська мова вийшла з ужитку. Ціллю націоналістів було встановлення видозміненої індійської мови як офіційної мови країни. Хінді здавалося найкраще підходила для цього, оскільки вона мала найбільше носіїв, ніж будь-який інший індійський діалект, і вона вже широко використовувалася в міжетнічному спілкування [25; 24].

На додаток до всього, вважалося, що лінгвістична одиниця була основою політичних та національних одиниць. Таким чином, мова Хінді була затверджена конституцією, як мова для спілкування між та з різними державами. Влада дала 15 років для переходу усіх державних інститутів на мову Хідні з англійської. План полягав у тому, що зростатиме популярність мови Хінді; і вона буде виражати всі сфери культури в Індії. [63; 56].

Але було декілька проблем у виборі мови Хінді, інколи протести були навіть жорстокими (наприклад, безчинства у Таміль Наду в травні 1963 – протест проти затвердження мови Хінді). Правління хотіло зробити таку політику, яка б допомогла зберегти статус-кво. По-перше, мова Хінді не повинна була бути впроваджена по всій країні (наприклад, у Таміль Наду, на півдні, лише 0, 0002 % людей проголосили згоду щодо впровадження Хінді або Урду, хоча у Південних Штатах ця цифра піднялася до 96, 7 % ). По-друге, вважалося, що носії інших мов будуть ображені таким вибором; інші індійські мови (діалекти), наприклад, Таміль або Бенгалі мали такі самі права бути державними, як і Хінді. Решта людей відчували, що вони будуть політично, соціально та професійно незахищені, якщо Хінді стане державною мовою. По-третє, вважалося, що потрібно розширити словниковий запас Хінді перед тим, як почати її використання, як державної мови. Не зважаючи на ці проблеми, Хінді була затверджена в конституції державною мовою і повинна була замінити англійську мову протягом 15 років. Але відповідно до безперервних протестів на півдні, ця заміна була політично неможливо. У 1967 році був виданий закон, який дозволяв вживання Хінді та англійської мови для державних цілей – така ситуація залишається і сьогодні [25; 24]. Англійська мова сьогодні є державною у 4-х регіонах Індії (Маніпур, Меджалайя, Негеленд, Тріпура) та у 8-ми прилеглих територій.

У 1971 році було встановлено, що рейтинг білінгвалізму в Індії досягав 13 %. 99 % людей, які розмовляють англійською мовою, це люди, для яких вона є другою мовою, якщо говорити про інші мови, то немає тих, які були б нерідними (хоча залишається велика кількість мовців, які розмовляють рідною мовою) [50; 70].

Спольський описує ситуацію з індійським субконтинентом як одну серед багатьох проблем, які зосереджені на політичній одиниці, що включає в себе велику кількість мов. Далі він наголошує, що не дивно, що Індія має певні проблеми у становленні мовної політики: конституція, наприклад, забороняє використовувати одну державну мову [63; 42-43].

Д. П. Патаняк описує індійський, соціальний мультилінгвалізм, як безконфліктний тип, у якому різні мови виконують різні функції. Він описує рідну мову, як вираз точної ідентичності та групи солідарності. Люд ідентифікуються з певними лінгвістичними, етнічними, релігійними, або культурними типами через одну мову. «Рідна мова прищеплює культуру дитині», - продовжує Патаняк. На його думку, мультилінгвалізм може бути успішним за умови, якщо є повага до різноманіття, «повага до різних», у суспільстві [53].

Спольський зауважує, що хоча в Індіє і є багато мов, більшість людей не знать жодної індійської мови, окрім своєї. Англійською мовою найбільше користуються як другою мовою, яка іде після Хінді. Англійська мова більше корисна як мовний зразок, оскільки Хінді не може бути таким прикладом [63; 42].

Позиція Хінді, як державної мови країни, стала проблематичною на Півдні Індії: якщо вона домінує на Півночі, то на Півдні лише невелика група людей розмовляє нею. Найжорстокіша опозиція до Хінді як державної мови і велика підтримка англійської мови має місце на Півдні.

Не мусить бути ніякого страху у тому, що індійські мови можуть зникнути, оскільки англійська мова стає все більш і більш популярною в Індії. Хтось повинен потурбуватися про це. Марк Тулі наголошує [65; 160], що хтось повинен глибше вивчати культуру країни через її мову (або через одну із її мов). Він цитує Роберта Філіпсона та Това Скатнабі-Кангаса, які зауважують: «Послідовність мовної політики в тому, що багатьох представників молодого покоління в Індії позбавляють фамільярності з її культурним спадком і можливо, що освіта буде неспроможною знайти вирішення цих проблем у майбутньому».

Сьогодні все-таки щось робиться для того, щоб підтримувати життя рідним мовам. Комп’ютерна графіка з’являється англійською мовою та торгові центри навчають своїх представників індійської мови. Компанія «Моторола» випустила інструкцію до пейджерів трьома індійськими мовами (це був той перший раз, коли пейджер показував повідомлення, написані індійською мовою). Це означає, що люди, які добре не знають англійської мови, можуть писати та отримувати повідомлення рідною мовою.

Полеміка між Хінді, Урду та Індустанами, зробила ще гіршою ситуацію з Хінді. Підтримка Хіндустанців закінчилась незалежністю; ентузіазм прихильників Хінді також не зменшувався. Як наслідок, англійська мова продовжувала бути мовою влади та еліти.

Британцям надали багато політичних можливостей та прав, і від них вимагали, щоб вони діяли відповідно до свого статусу. Мова стала знаком влади білих людей. Качру цитує І. М. Форстера: «Індія любить богів, а англійці люблять поводитись, як боги». Англійська мова була частиною влади та статусу, котрих індійський народ не приймав. Англійська мова використовувалася в Індії та інших колоніях як засіб влади над групою людей, які відносили себе до культурних та інших сфер політичної еліти. Природно, що значення європейської культури вважалося більшим, ніж місцевої, яку часто вважали варварською. Англійська мова вважалася «дорогою до світла», знаряддям «цивілізації». Європейці вважали, що вони можуть принести звільнення душам. Вони вважали це своїм обов’язком. Вони щиро вірили, що внесуть покращення у життя людей в колоніях, і що їхня мова підніметься до божественної.

Англійці залучали перекладачів для розуміння технологічного та наукового розвитку в країні. Місцеві інтелігенти пишалися досконалістю Заходу. Європейська література була доступною у колоніях. Макалей показав свою байдужість до місцевих діалектів в Індії [40; 7]: «Я ніколи не знаходив серед них (орієнталістів тих, хто б заперечив, що одна поличка хорошої європейської бібліотеки була краща за цілу рідну літературу Індії та Арабії».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6