реферат скачать
 
Главная | Карта сайта
реферат скачать
РАЗДЕЛЫ

реферат скачать
ПАРТНЕРЫ

реферат скачать
АЛФАВИТ
... А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

реферат скачать
ПОИСК
Введите фамилию автора:


Розвиток німецьких антропонімів в історичному та мовно-географічному аспектах

Розвиток німецьких антропонімів в історичному та мовно-географічному аспектах

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1 АНТРОПОНІМІЧНА СИСТЕМА НІМЕЦЬКОЇ МОВИ ТА ЇЇ СПЕЦИФІКА

1.1. Специфіка антропонімічної системи німецької мови

1.2. Методи дослідження антропоніміки

1.2.1. Описовий метод

1.2.2. Порівняльно-історичний метод

1.2.3. Метод лінгвістичної географії

Висновок

Розділ 2 ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРІЗВИЩ. ПРІЗВИЩА В МОВІ ЯК ВАЖЛИВИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ НІМЕЦЬКОЇ АНТРОПОНІМІЇ

2.1. Прізвиська. Типи прізвиськ

2.2. Утворення прізвищ та їх типи

2.2.1. Прізвиська та прізвища

2.2.2. Прізвища, що походять від імен

2.2.3. Прізвища від назв походження

2.2.4. Прізвища, що позначають рід заняття

2.3. Географія прізвищ

Висновок

Розділ 3 ІСТОРІЯ ПОЯВИ ТА РОЗВИТКУ НІМЕЦЬКИХ ІМЕН

3.1. Імена греків, римлян та ізраїльтян. Узгодження між германськими та грецькими іменами

3.2. Світ германських імен

3.2.1. Історичний розвиток германських власних назв

3.2.2. Германські імена іншомовного походження

3.2.3. Передумови появи християнських імен

3.2.4. Мода на імена

3.3.Старогерманські повні імена, що використовувались як прізвища

3.3.1.Похідні форми старогерманських імен, що служили прізвищами

Висновок

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

 Сучасна наука приділяє значну увагу питанням ономастики. Існує Міжнародний комітет ономастичних наук з центром в місті Лювені (Бельгія), який видає свій орган “Onoma. Bulletin d’information et de bibliographie”, а в різних країнах виходять різні ономастичні журнали, як, наприклад, у Франції “Revue internationale d’onomastuque”, у Швеції “Namm och bygd”, в Польщі “Onomastica”.

Розділ ономастики, що займається безпосередньо дослідженням особових імен називається антропонімікою, а вся сукупність особових імен – антропонімією.

Серед учених, які присвятили свої дослідження проблематиці німецької антропоніміки, значний внесок зробили радянські та вітчизняні вчені Алімбекова Л., Агєєва Р., Ботцева Т., Єртакова Н. та ін., а також німецькі мовознавці А. Бах, А. Фік, Р.Фішер, В. Фляйшер, М. Готшальд, Х Кауфман [1;2;11;21;57;58;59;60;61;64].

Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що історичний та мовно-географічний аналіз німецької антропонімії, а також вивчення її функціонування у німецькому мовленні дає можливість дослідити розвиток німецьких імен та прізвищ у різних регіонах Німеччини від найдавніших часів до наших днів, а також відтворити їх денотативне значення у процесі розвитку німецької мови. Все вищезазначене й визначає актуальність даного дослідження.

Метою дослідження є визначення особливостей розвитку німецької антропонімії в історичному та мовно-географічному аспектах, розкриття їхнього значення у різні періоди розвитку німецької мови у різних регіонах, а також реконструкція їх денотативних значень. Реалізація даної мети передбачає необхідність розв’язання таких завдань:

1. Опис форм та значень німецьких антропонімів у різні періоди розвитку німецької мови.

2. Виявлення мовних та позамовних факторів, що впливають на формування антропонімів.

3. Дослідження деривації німецьких антропонімів.

4. Виявлення денотативних значень німецьких імен та прізвищ.

Для досягнення поставленої мети і вирішення конкретних задач ми використали наступні методи дослідження: описовий метод; порівняльно-історичний, лінгвістичної географії.

Наукова новизна дипломного дослідження полягає в тому, що вперше розглянуто в історичному та мовно-географічному аспектах становлення та розвиток німецьких антропонімів. Попередні дослідження були трохи односторонніми і імена та прізвища розглядалися лише в одному аспекті, що, на нашу думку, давало не досить чітку картину їх появи, становлення та зміни у процесі розвитку німецької мови.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона робить внесок у подальше опрацювання проблеми дослідження німецьких антропонімів, в розробці низки теоретичних положень у сфері реконструкції німецьких антропонімів, у поглибленні теорії первинної номінації шляхом аналізу імен та прізвищ у різні періоди існування мови. У цілому, дане дослідження може послужити збагаченню теорії антропонімічної семантики завдяки розгляду імен та прізвищ в історичному та мовно-географічному аспектах.

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що зібраний фактичний матеріал та отримані результати можна застосовувати у написанні курсових та дипломних робіт бакалаврів, спеціалістів, магістрантів та аспірантів. Також матеріали дослідження можна застосовувати у курсах з лексикології та історії німецької мови. Окремі матеріали можуть допомогти людям дізнатися про споконвічне значення їх імен та прізвищ, показати всю історію їх становлення.

Об’єктом вивчення є динаміка розвитку та формальні трансформації німецьких імен та прізвищ від найдавніших часів до сьогодення.

Предметом дослідження є поява, розвиток та зміна німецьких імен та прізвищ від найдавніших часів до сьогодення.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів та висновків. У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дипломної роботи, її теоретичне й практичне значення; визначено об’єкт, предмет, мету та методи дослідження.

У першому розділі “Антропонімічна система німецької мови та її специфіка” проведено огляд антропонімічної системи німецької мови та встановлено основні її особливості. Розглянуто також методи дослідження німецької антропонімії.

У другому розділі “Передумови виникнення прізвищ. Прізвиська в мові, як важливий аспект розвитку німецької антропонімії” розглянуто значення прізвиськ у процесі утворення німецьких прізвищ, досліджені основні джерела походження прізвиськ, механізми їх перетворення на прізвища, а також досліджені різні типи прізвиськ та прізвищ. У даному розділі досліджена географія прізвищ в основі якої лежить їх морфологічна будова.

Третій розділ, “Історія появи та розвитку німецьких імен”, ми присвятили дослідженню джерел походження німецьких імен, відтворенню їх денотативного значення, а також дослідженню зміни семантичних значень імен у процесі розвитку німецької мови. В даному розділі було порівняно імена римлян, греків та ізраїльтян та встановлено семантичні подібності та відмінності між ними.

РОЗДІЛ I АНТРОПОНІМІЧНА СИСТЕМА НІМЕЦЬКОЇ МОВИ ТА ЇЇ СПЕЦИФІКА

1.1. Специфіка антропонімічної системи німецької мови


Об’єктом ономастичних досліджень є, як відомо, власні імена, притаманні певному народові від початку або запозичені з інших мов, до того ж за ступенем «архаїчності», тобто приналежності до одного із найдревніших пластів словникового запасу будь-якої мови, власні імена займають одне із центральних місць. Проте, не дивлячись на архаїчність, матеріал під час опису окремих мов довгий час ігнорувався.

Дослідниками власних імен були переважно логіки та філософи. Цікавість до власних імен проявляли, древньогрецькі, древньоримські вчені. Як особливий клас вони були виділені стоїками (Хрисиппом). Проте й пізніше – в епоху Відродження, (Дж. Локк, Г. Лейбніц) та протягом усього XIX століття продовжувалася дискусія про категорії власних імен, їх значення.

Спеціальні ономастичні дослідження почали здійснюватися відносно недавно. Досить сказати, що цікаве узагальнення позитивного досвіду ономастів в нашій країні спостерігалося лише в останні 40 років, після утворення Групи ономастичних досліджень при Інституті мовознавства АН СРСР [1:38]. Результати роботи, існуючого при цій групі Ономастичного семінару і організовуючих ним всесоюзних та міжнародних конференцій були узагальнені в опублікованій 1986 р. Колективній монографії «Теорія та методика ономастичних досліджень». Колективна праця співробітників Групи присвячена виявленню специфіки ономастичної лексики, визначенню методів і прийомів, основних принципів її подальших досліджень.

Значний вклад в ономастичну дослідницьку роботу вносять, деякою мірою, німецькі лінгвісти. В НДР плодотворно працювала секція мовознавства при Лейпцигському університеті. Група учених цієї секції займалася дослідженнями германо-слов’янської ономастики, в першу чергу топоніміки. У тісному зв’язку з Лейпцигськими ономастами працювали співробітники секції мовознавства університету ім. Шиллера в м. Йені. Від 1966 року до складу цієї секції входила група учених відділення інституту діалектології. Результатом праці творчих колективів в НДР були численні публікації та статті, надруковані в таких лінгвістичних журналах, як, наприклад, Sprachpflege, Zeitschrift für Germanistik, Zeitschrift für Slawistik, Zeitschrift für Phonetik, Sprachwissenschaftliche Komunikationsforschung [38:18].

Круг питань, що були висвітлені в наукових працях з ономастики, досить широкий: лексикографування фактичного матеріалу; фактори, що впливають на історичний розвиток власних імен мовного та соціально діалектичного характеру; фонологічні, морфологічні та семантичні особливості власних імен, їх географія.

Особливо цікавими є дослідження, пов’язані з проблемою синтаксису власних імен, їх використання в мовній ситуації.

Великий вклад у розробку ономастичних, а, отже, і загальномовних проблем внесли і вносять лінгвісти ФРН. Однією із фундаментальних західнонімецьких праць з ономастики є монографія В. Зайбіке, присвячена власним іменам, де, по суті справи, висвітлюються всі аспекти німецької антропоніміки – термінологічний, історичний (ім’я, як відображення історії та культури німецького народу), соціологічний і, тісно з ним пов’язані, стилістичний і географічний аспекти (використання та нормативність імен в різних соціумах і територіях, їх суспільна оцінка), логічний (значення власних імен, їх апеллятивізація), - а також специфічні ономастичні питання (фонетика, морфологія, словотвір).

У вище зазначеному не важко помітити все різноманіття задач, що успішно або не дуже вирішуються, які стоять перед описом онімічної, в тому числі, і антропонімічної лексики.

Згідно з вище сказаним, чітко вимальовується багатоплановість ономастичних, а саме, антропонімістичних досліджень, що досить зрозуміло і закономірно. Власні імена пронизують усю мовну практику людини, супроводжуючи її в усіх сферах її життя та діяльності. Спеціалісти різних профілів зацікавлені при вивченні в отриманні найбільш повної і точної інформації, яку несе ім’я: про час і місце його утворення, про людей, що його утворили, про реалії, які його супроводжували. Проте слід звернути увагу, що при характерному для сучасних робіт усесторонньому висвітленні багатопланових лінгвістичних об’єктів, деякі моменти можуть випускатися з виду. Тому відтворення більш менш загальної картини явища, що вивчається, можливе або при зосередженості дослідника на проблематиці в цілому, або при поглибленому аналізі окремої приватної проблеми, звуженні дослідження.

Для виконання будь-якої роботи, тим паче тієї, що містить елементи творчого характеру, потрібне, як відомо, знання предмета, уміння розбиратися не лише в спеціальних, а й загальних питаннях, що його стосуються.

Антропонімом називають ім’я людини. Якщо донедавна всі власні імена, включаючи антропоніми, сприймалися як розрізнені слова, які можна вибірково, в залежності від смаку або лексикографічних традицій, внести до словника, то від 50 - 60-их років XX ст. ономастичну лексику стали розглядати як самостійну систему.

Під антропонімічною системою розуміють сукупність імен людей в мовній і національній своєрідності [3;5;6;8;9;10].

Антропонімічна система сучасної німецької мови двочленна. Для називання людей використовують ім’я та прізвище. Старогерманська антропонімічна система, сформована між 200 і 400 рр. до н.е., була одночленна, для називання людини використовувалося лише ім’я.

Протиставленність ім’я/прізвище – один із важливих признаків системної організації антропонімічного матеріалу німецької мови. Загально відомо, що основною якістю елементів будь-якої лінгвістичної системи є наявність в ній опозицій [32:27].

Кожен член опозиції утворює своєрідну підсистему, яка також утворюється на визначених протилежностях і характеризується своїми особливими зв’язками.

В підсистемі власних імен чітко протиставляються два розряди: чоловічі та жіночі імена. В нашій праці будуть розглянуті чоловічі і частково, не так досконально, жіночі імена. Опозицію утворюють рідні та запозичені імена. Ступінь семантичної прозорості антропонімів також різна. Серед власних імен виділяються «семантично доступні» - прізвиська та «самі» - календарні імена.

Ілюстрацією системності, до того ж своєрідно втіленою, є випадки вироблення «самостійної» граматики, тобто спеціалізація граматичних категорій і засобів в антропонімічній лексиці: власні імена та прізвища – це іменники, як правило, вони не відмінюються за числом і використовуються у визначених синтаксичних функціях.

Як і всі іменники, антропоніми німецької мови можуть супроводжуватися артиклем. Разом з тим, використання артикля разом з власним іменем чи прізвищем несе трохи інше функціональне навантаження. Артикль перед власним іменем виконує в німецькій мові емоційно-стилістичну функцію, це ще один з прикладів вироблення «самостійної граматики».

Як видно з вище зазначеного, види і форми зв’язків в сучасній антропонімічній системі німецької мови досить різноманітні і в той же час самобутні у порівнянні з апелятивною лексикою.

За своєю структурно-семантичною організованістю окремі частини антропонімічної лексики явно поступаються звичайній лексиці мови. Ось чому про ономастику взагалі і антропоніміку говорять «як про слабо організовану систему, коли беруть її у всій своїй повноті» [13:68;14].

1.2. Методи дослідження антропоніміки


Метод (від грец. methodos «шлях дослідження, пізнання») — система правил і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретичного і практичного освоєння дійсності [16;19;20].

Методологія (від метод і грец. logos «слово, вчення») — 1) вчення про наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, що застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об'єкта. У радянській науці цей термін переважно вживався в іншому (вужчому) значенні: філософська основа вчення, дослідження.

Термін метод не однозначний: його застосовують у загальнонауковому, філософському значенні, у спеціально-науковому (що стосується окремої галузі науки — фізики, хімії, математики, історії, літературознавства, мовознавства тощо) і у значенні, яке збігається зі значенням терміна методика.

У загальнонауковому, філософському значенні термін метод означає шлях пізнання і витлумачення будь-якого явища дійсності. Загальнонаукові методи пізнання базуються на знанні універсальних законів природи, суспільства і мислення. Це методи пізнання предмета в розвитку, в зв'язку і взаємозалежності явищ як єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, причини і наслідку, необхідності й випадковості, сутності та явища, одиничного, особливого й загального тощо.

У спеціально-науковому значенні слово метод означає шлях пізнання і витлумачення явищ, який використовується в певній конкретній науці (математичні методи, соціологічні методи, лінгвістичні методи та ін.). Кожен такий метод має свою «ділянку» дослідження, своє коло вимог, свою мету. Наприклад, порівняльно-історичний метод застосовують до вивчення споріднених мов. Його метою є відкриття закономірностей розвитку цих мов. Структурний метод використовується при синхронічному вивченні будь-якої мови і має на меті дослідження структурної організації мови. Найдавнішим і найпоширенішим основним мовознавчим методом є описовий.

1.2.1 Описовий метод

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпретація виділених одиниць.

Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а) за зв'язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні, артикуляційно-акустичні); б) за зв'язком з іншими мовними одиницями (прийоми міжрівневої інтерпретації).

Соціологічні прийоми застосовують при нормативно-стилістичному й історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До соціологічних належить прийом «слів і речей», запропонований Г. Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп слів, пов'язаних спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів, назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів тощо); прийом стильового аналізу (стилістична характеристика словникового складу мови та засобів художнього твору).

Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв'язку змісту мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова і поняття, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій; актуальне членування речення, глибинна семантична структура речення та ін.).

Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у аспекті фізіологічному (артикуляція — місце і спосіб творення звуків) і фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).

Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості явищ, які розглядають, і допомагає встановити міжрівневі зв'язки. Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.

Прийоми внутрішньої інтерпретації — це різні способи вивчення мовних явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв'язків, тобто, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для себе самої [31:19]. Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на основі зіставлення і протиставлення мовних одиниць встановлюються їх диференційні ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці об'єднуються в різні парадигматичні групи). Парадигматична методика доповнюється синтагматичною, тобто вивченням сполучуваності досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика нерідко розкриває приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному (опозиційному) підході можуть бути непоміченими.

Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для опису мовних елементів (фонем, морфем, слів, конструкцій, суперсегментних одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом, систематизацією, що створює теорію.

Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів) і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письменників та багато інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніше пов'язує мовознавство з потребами суспільства.

1.2.2 Порівняльно-історичний метод

На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного методу є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Як уже зазначалося, порівняльно-історичний метод виник на початку XIX ст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Поштовхом до зародження порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних порівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тредіаковський етимологічно зближував назву шотландців scot з рос. скот «худоба».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7


реферат скачать
НОВОСТИ реферат скачать
реферат скачать
ВХОД реферат скачать
Логин:
Пароль:
регистрация
забыли пароль?

реферат скачать    
реферат скачать
ТЕГИ реферат скачать

Рефераты бесплатно, курсовые, дипломы, научные работы, реферат бесплатно, сочинения, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты, рефераты скачать, рефераты на тему и многое другое.


Copyright © 2012 г.
При использовании материалов - ссылка на сайт обязательна.