Розвиток німецьких антропонімів в історичному та мовно-географічному аспектах

Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером його теорія родовідного дерева (1860).

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мовних явищ, установлення системи відповідностей і відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.

Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи укр. новий, грец. veog, лат. novus, англ. new, нім. nеu, вірм. nor, тадж. нав і враховуючи закономірності фонетичних змін, учені реконструювали індоєвропейську праформу *nevos. Порівняння укр. город, рос. город, польськ. grod, чеськ. hrad, болг. град, лит. gardas, англ. garden, нім. Garten дало можливість відтворити праформу *gordb. Таке порівняльне вивчення призвело до встановлення регулярних відповідників одних звуків іншим у різних споріднених мовах: [о] — [а] — [є], [г] — [ж] —[з], [ой] — [ей] — [є] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з'явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розуміють регулярні відповідності у звуках спільних за походженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з однорідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фонетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основним доказом їх спорідненості.

Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції пов'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності. Деякі вчені, наприклад, В.І. Кодухов, прийом внутрішньої реконструкції розглядають як окремий метод — історико-порівняльний.

Серед поширених прийомів порівняльно-історичного методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мовних явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українській та інших слов'янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто переходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з'], [ц'], [с'] (друг — дружити — друзі, рука — заручитися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій виникла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з початкової форми отьць, оскільки переходу [ц] —> [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному відмінку повинен був стояти звук [к] (*отъкъ), а це означає, що форма отьць (перехід [к] —> [ц]) з'явилася після форми отьче (переходу [к] —> [ч]). В. О. Богородицький пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полет [пол'от] тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [б] в [є] (дєдь) й отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.

Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже далеке і не засвідчене писемними документами, він працює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії простежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.

Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індоєвропейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція — точка відліку для вивчення історії мови.

На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.

Порівняльно-історичний метод розвивали і вдосконалювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П.Ф. Фортунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мельничук та багато інших.

З порівняльно-історичним методом пов'язаний метод глотохронології М. Сводеша, борейська (ностратична) теорія В.М. Ілліча-Світича, теорія моногенезу мов, підтримувана українським лінгвістом О.С. Мельничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).

1.2.3 Метод лінгвістичної географії

Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної географії.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Зв'язок методу лінгвогеографії з порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного методу стали методика реконструкції прамови А. Шлейхера і теорія концентричних хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться до твердження, що кожне нове мовне явище поширюється з певного центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно переходять одна в одну.

Одним із завдань лінгвістичної географії є точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.

Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту.

Дослідження проводять у двох аспектах — синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

Основоположником методу лінгвогеографії і всього напряму ареальної лінгвістики є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подальше вдосконалення цього методу зробили французькі лінгвогеографи Жюль Жильєрон і Едмон Едмон, які уклали солідний (1920 карт) атлас французької мови (1902—1910). Вважається, що цей атлас мав вирішальний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних атласів для інших мов.

У сучасному мовознавстві існують такі типи атласів: 1) національні («Атлас української мови» в 3-х томах, «Atlas gwar polskich» в 12-ти томах та ін.); 2) регіональні («Лінгвістичний атлас Нижньої Прип'яті» Т.В. Назарової, «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області» Й.О. Дзендзелівського, «Атлас українських говірок Північної Буковини» К.Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов («Загальнослов'янський лінгвістичний атлас», над яким зараз працюють мовознавці багатьох країн); 4) атласи мовних союзів («Загальнокарпатський діалектологічний атлас», над яким упродовж багатьох років працюють вчені під керівництвом Інституту слов'янознавства і балканістики, що в Москві); 5) проблемні («Атлас будівельної лексики Західного Полісся» О.М. Євтушка, «Атлас лексичних мадяризмів та їх відповідників в українських говорах Закарпатської області» П.М. Лизанця). Лінгвістичні атласи необхідні для мовознавчих досліджень, оскільки вони фіксують ареали поширення мовних явищ, а ці дані є важливими для порівняльно-історичного мовознавства, бо допомагають розкрити природу певних мовних явищ. Ще в 1925 р. М. Бартолі у «Вступі до неолінгвістики» на матеріалі романських мов показав, що архаїчні елементи зберігаються в ізольованих і периферійних областях. Установлено також, що явища більшого ареалу, як правило, є старшими порівняно з явищами меншого ареалу. Метод лінгвістичної географії дає змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити субстратні явища в певній мові, повніше використати топонімічні й гідронімічні дані в дослідженнях історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення певних етносів).

Висновок

Підводячи підсумок слід сказати, що антропонімічна система сучасної німецької мови двочленна. Для називання людей використовують ім’я та прізвище. Старогерманська антропонімічна система, сформована між 200 і 400 рр. до н.е., була одночленна, для називання людини використовувалося лише ім’я.

Протиставленність ім’я/прізвище – один із важливих признаків системної організації антропонімічного матеріалу німецької мови.

 Дослідниками власних імен були переважно логіки та філософи. Цікавість до власних імен проявляли древньогрецькі, древньоримські вчені. Значний вклад в ономастичну дослідницьку роботу вносять, деякою мірою, німецькі лінгвісти. В НДР плідно працювала секція мовознавства при Лейпцигському університеті. Група учених цієї секції займалася дослідженнями германо-слов’янської ономастики, в першу чергу топоніміки.

Дослідження антропонімів передбачає використання ряду лінгвістичних методів дослідження.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою методу лінгвістичної географії. Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

РОЗДІЛ II ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРІЗВИЩ. ПРІЗВИСЬКА В МОВІ, ЯК ВАЖЛИВИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ НІМЕЦЬКОЇ АНТРОПОНІМІЇ

2.1. Прізвиська. Типи прізвиськ

Про прізвиська в вузькому розумінні може йтися лише тоді, коли до вже існуючого імені додають ще одне ім’я, а саме з апелятивного словникового запасу.

Поява прізвиськ у мові була дуже важливою та необхідною. Саме з прізвиськ, на пізнішому етапі розвитку мови, утворилася більша частина прізвищ, бо прізвиська давалися, наприклад, за назвою заняття, а так як одним заняттям в межах певної родини могли займатися декілька поколінь, то прізвисько переходило від батька до сина і вже тоді мало ознаки прізвища.

Перші прізвиська зустрічаються уже в ранньому Середньовіччі, наприклад: Brün “Braun”; Erbio “der Erbe”; Ernust “Ernst, Eifer, Kampf, Sorge”; Karl “Mann, Ehemann”; Craft “Kraft, Fäigkeit, Vermögen, Tugend , Macht, Gewalt, Wunder, Herlichkeit” [65:28,34].

Прізвиська могли утворюватися від імен, наприклад: Franco, Suuab, Frenkin, Sehsin, Engila, Angilman, Peiarin, Deno, Frieso, Hessa, Nordman, Nortuuib, Nordo, Roman, Thuring, Uuentila, Uuinid, Uualaman (der Welsche) [68:51].

Прізвиська, що походили від назв населених пунктів зустрічаються також досить рано, наприклад: Rinbold, Rinbertus, Rinolf, Rinolt (nach dem Rein), Moinrat (nach dem Mein), Rumbald, Rumhart, Runbilt (möglicherweise nach dem Namen der Stadt Rom) [68:55].

Cеред перших прізвиськ зустрічаються назви професій та соціальних станів, наприклад: Boto “Bote, Gesandter, Apostel, Engel”; Burgio “Bürge”; Encheo “Knecht, Ochsenhirt”;Genoz “Genosse, Gefährte, Mitbürger”; Gisal “Bürge, Unterpfand”; Gotesman “Theologe”; Helid “Mann, Krieger”; Hirti “Hirt, Wächter”; Hououuib “ zu einem Hof gehörige Frau”; Holzman “Holzarbeiter, Holzhauer”; Piligrim “Pilger”; Thegan “Krieger, Gefolgsmann, Anhänger, Jünger, Diener, Begleiter”; Uuarto, Uuardman “Wächter”; Uuigman “rKrieger, Kämpfer”; Uuirtun “Gattin, Hausfrau, Gastgeberin” [68:57-59;69:22].

Прізвиськами виступали також назви спорідненості чи схожі позначення, які давалися не під час народження, а значно пізніше, наприклад: Fater “Vater, Abt”, friuntin “Freundin”, Buolo “naher Verwandter, Geliebter”, Gatto “der mir gleich oder verwand ist”, Gatte “Neue, Enkel, Verwandter, Nachkomme”, Uuasa “Vaterschwester, Base” [69:28].

Також абстрактні іменники виконують роль прізвиськ, наприклад: Anamuot “Lust”; Alttuom “Alter”; Thionost “Dinst, Bedingung, Untertänigkeit, Knechtschaft”; Fruma “Nutzen, Vorteil, Segen, Heil, das Gute, das Nützliche, Gut, Frucht”; Galm “Schall, Klang”; Hohmot “Hochmut”; Uodil “Besitztum, Heimat”; Minna “Liebe, Zuneigung, Eifer, Verlangen, Gemeischaft, Liebesgemeinschaft”; Sturmi “Aufruhr, Kampf, Getümmel”; Unuuan “Überraschung”; Uuidargelt “Entgelt”; Uuunnar „Freude, List, Wollust, Glück, Seligkeit“ [59:25].

Численними є також позначення тварин, що виступають прізвиськами. Декілька прикладів: Aro “Adler”; Bero “Bär”; Binin “Biene”; Ebur “Eber”; Hraban “Rabe”; Uuelf “junger Hund, Junges”; Uro “Wild, Stier, Auerochs” [50:30].

Серед перших прізвиськ можна зустріти й інші сфери людського життя, наприклад: Bebozs “Beifuss”; Dilli “Dill”; Freido „der Abtrünnige“; Friduman „Friedensbringer“; Harpfa „Harfe“; Krispo „Krauskopf“; Ertag „Dienstag“; Frittag „Freitag, Rüsttag“; Uuillicomo “der Willkommene”; Uuintarung „zum Winter gehörig“ [68:61-64].

Велике значення мають також прикметники, наприклад: Alauuar “ganz wahr, ganz sicher, gerecht”; Broda „hinfällig, schwach“; Geila „übermütig, erhaben“; Heiliga “heilig, geweiht, heilbringend, zum Heil bestimmt, fromm”; Knuz „munter, entschlossen“; Lud „laut, vernehmlich, laut schallend dröhnend, bekannt“; Michel “gross, bedeutend, der Besondere, stark mächtig, veil, laut” (не потрібно плутати з іменем Michael); Sconea „schön, herrlich, glänyend, festlich, gut,vortreflich, angenehm“; Spiligern “mutwillig”; Stur „stark, gross“; Untol „nicht dumm“; Zeizza „lieb, zart befreundet“ [68:30].

Потрібно також згадати прізвиська, що походять від дієслів у формі прислівників в теперішньому часі: Born (zu beran) “tragen, gebären, zeugen, bringen, hervorbringen, entgegenbringen, erweisen”; Otan (das altsächsische Partizip Perfekt odan, beschenkt, geschenkt); Uuallod (zu wallon, wandern, gehen, umhergehen, ziehen, umherziehen, pilgern, fortschreiten, sich ausbreiten, sich bewegen); Uuonot (zu wonon, wohnen, bleiben, zufrieden sein); Uurhta (zu wurken, wirken, bewirken, vollbringen,schaffen, erschaffen, errichten, verfertigen, bilden, tun, machen, handeln, ausführen) [59:35]. Як показують приклади з дієсловами, лексичне значення прислівників, що використовувалися як прізвиська, а потім як імена, визначити досить складно, а інколи просто неможливо.

2.2. Утворення прізвищ та їх типи

Під час найпростіших відносин ранніх століть, коли життя було обмежене малим колом справ, одного імені для позначення особи було досить. Цього було досить під час панування саксонських та франкських кайзерів. Населення було порівняно не дуже густим і, до того ж, більшою мірою осілим; кожен від герцога до останнього кріпака був, більшою чи меншою мірою, прив’язаним до землі, яка його годувала, до певної області, графства. Кожен знав своїх сусідів. Міграція відбувалася у малих розмірах. Торгівля та транспорт були не дуже важливими, так як західні народи мали мало потреб, а те, що вони потребували, вони самі виробляли. Родові назви, чи прізвища, були не дуже поширеними, а точніше були не потрібними. Але поступово ситуація змінилася. Населення стало більш густим. Почалися христові походи, які спричинили численні зміни у власності; села перетворювались у міста, чужинці поселялися поряд з іншими чужинцями: торгівля і міграція зросли, а з ними кількість законів та документів. Отже старого способу позначення особи вже не було досить. До того ж одні імена згасали, інші ж, на початку різні форми імен, у повсякденному житті співпадали (наприклад, Baldhard, Baldram, Baldawin переходили у форму Baldo), тому було очевидним, особливо на перетинах торгових шляхів, у містах, що імена багатьох осіб повторюватимуться. Так ми знаходимо пізніше у Кьольні в 1141 році не менше як дванадцять різних Германів (Hermann) на керівних посадах. Схожа ситуація була у Базелі з іменем Burkhard, в Цюриху з іменем Heinrich [44:21]. Через це у повсякденному житті виникали безкінечні плутанини. Не досконалими були й підписи того періоду, коли 1095 року в Базелі 19 осіб, які окрім dux Bertholdus та comes Erimannus підписувалися простими іменами, мали підписати документ, то виявилося, що серед підписів імена Burhardus та Cuono повторювалися двічі [44:34-35].

Необхідність точного позначення та розрізнення стала актуальною у повсякденному житті такою ж мірою, як і у документах. Для того щоб знати, який Hermann, Heinrich чи Johannes мається на увазі потрібні були доповнення, які б зробили можливою ідентифікацію осіб. Ці доповнення (прізвища) бралися від імені батька чи назви певного заняття, відповідали якійсь видатній рисі характеру чи давалися за місцем проживання. Так серед дванадцяти Германів у Кьольні ми зустрічаємо одного Razo’s, одного Ditwigs, одного Vogt, одного Schultheiß, одного Roten, одного Weisen, одного mit dem Bart (якість), одного vom Neumarkt (місце проживання) [44:17]. Часто перед такими додатками ставилися вирази: dictus, cognomine, genannt, geheten. Поступово ці вирази зникали.

Крім того, у колах вищого дворянства, був звичай додавати до імені назву родового маєтку чи місця, більше з родинної гордості, ніж через потребу. Це додаткове ім’я було з самого початку прізвищем, навіть коли воно ще не повністю закріплялося і через декілька століть були випадки, що певна гілка родини з новим майном брала також нове додаткове ім’я. Але через те, що ці дворянські звичаї передували потребі ідентифікації особи у громадянських колах за допомогою додатку до імені, то це пояснює, чому прізвища прижилися і стали популярними за відносно короткий час і почали передаватися нащадкам. Те, що ці додатки не лише одиничних осіб позначали, але й переходили на нащадків і визначає прізвище чи родинне ім’я.

Для того щоб повною мірою осягнути феномен виникнення прізвищ і охарактеризувати його, потрібно спершу усвідомити, що на початку люди мали лише одне ім’я. Воно ідентифікувало їх в родинному колі та в колі знайомих. Одноіменність зустрічається в практичному житті навіть сьогодні: члени родини, члени родинного кола, кола друзів, члени союзів і об’єднань, тобто представники певної спільноти носять в межах даної спільноти лише одне ім’я, чи то просто ім’я (Hans для Hans Müller) чи прізвище (Müller).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7