Мова і нація

9. Свого часу говорилося: «Буде держава – буде й мова» (В. Яворiвський). Воно так, але, як бачимо, ще в часи М. Левицького розумiли, що якби «була мова», то була б i держава. Тож якщо хочемо мати справжню державу, подбаймо про українську мову. Без української мови не буде української держави.

10. Державнiсть української мови має бути реалiзована в галузi народної освiти, дiяльностi державних та адмiнiстративних органiв, у сферi виробництва, науки i технiки, культури i мистецтва, транспорту i засобiв масової iнформацiї тощо.

11. Держава повинна дбати про те, щоб не виникла невiдповiднiсть мiж декларуванням державностi мови i реалiзацiєю цього статусу. У зв'язку з тотальним iгноруванням та саботуванням Закону про мову з боку державних чиновникiв, прокомунiстичних та великодержавницьких елементiв i структур потрiбен ефективний громадський контроль (передусiм з боку «Просвіти») за здiйсненням конкретних заходiв щодо реалiзацiї Закону про мови, а також удосконалення самого документа, оскiльки «Закон про державнiсть української мови в республiцi не виконується, гальмується всiма способами» (Ю. Мушкетик).

До того ж треба врахувати, що «Закон про мови в Українi захищає виключно росiйську меншiсть, а не корiнну бiльшiсть i не iншi меншостi» (А. Мокренко).

12. Боротьба за державнiсть української мови наткнулася й на опiр апарату та реваншистських сил, якi раптом вирiшили розiграти карту порушення прав людини. Деякі представники «русскоязычного населения» вбачають порушення своїх прав не лише в тому, що їм буцімто треба буде розмовляти українською мовою, а й у тому, що їм доведеться чути, як інші розмовляють цією мовою.

13. Протиставлення нацiональних прав i прав людини – фарисейське в своїй основi, бо кожна нацiя має право бути нацiєю, як i кожна людина – частинкою свого народу. Нацiональне право особистостi – одне з перших у числi прав людини. Якi можуть бути права людини без нацiональних прав? Чи може мати права людина, яка належить до безправної нації?

Вдумаймося у слова iталiйського професора Р. Пiккiо, який на питання «Чи виживуть українцi як нацiя, чи зникнуть з кону iсторiї?» вiдповiв: «Питання в тому, чи вашi дiти знатимуть, вивчатимуть рiдну мову, культуру, iсторiю… Ширше–це питання прав людини взагалi, це те, чого у вас немає, право кожного народу на материнську мову, лiтературу, культуру» («Пам'ятники України», 1990, №2, с. 54).

14. Держава повинна докласти максимум зусиль для пiдтримання та змiцнення духовних зв'язкiв українцiв, що проживають за межами України, з рiдним народом. Головним знаряддям пiдтримання цих зв'язкiв є нацiональна мова, її культивування в дiаспорi шляхом створення українськомовних шкiл i класiв, бiблiотек, преси, радiо- i телепередач, театрiв, гурткiв самодiяльностi тощо. Предметом особливої турботи держави має стати пiдготовка в республіцi українськомовних кадрiв вищої квалiфiкацiї для роботи в дiаспорi.

15. Держава i суспiльство мусять пам'ятати i враховувати не тiльки нацiональнотворчу, але й людинотворчу роль рiдної мови: вiд мовного нiгiлiзму до морального виродження – один крок. Плекаючи мову, держава тим самим змiцнює моральне здоров'я народу.

Необхідно докласти максимум зусиль, щоб подолати відставання в галузі україністики, зокрема перевидати праці визначних українознавців минулого та вчених української діаспори.

16. Держава повинна забезпечити можливiсть вивчення рiдної мови на всiх рiвнях освiти – вiд дитячих дошкiльних закладiв до останнього курсу вузу й аспiрантури.

17. Особлива увага держави має бути приділена вивченню української мови мешканцями України, для яких українська мова не є рідною. Адже люди, котрі не володіють мовою держави, не можуть бути повноцінними громадянами. Доцільно вивчити досвід інших країн у цій ділянці державного будівництва. В Естонії, наприклад, усі неестонці, щоб скласти екзамен з мови, мають знати як мінімум 1500 естонських слів. Послаблення вимог робиться для інвалідів і пенсіонерів. Хто вивчав естонську мову в початковій, середній або вищій школі, від іспиту звільняється.

18. Найбiльше уваги, статус максимального сприяння українська держава повинна надати мовам тих народiв, що не мають своїх метрополiй, державних утворень за межами України. За них нiкому подбати, крiм української держави.

19. Пiсля проголошення незалежностi України деструктивнi, антиукраїнськi сили почали залякувати росiйськомовне та iнше неукраїнськомовне населення республiки насильницькою українiзацiєю. Українiзацiя, безперечно, вiдбуватиметься, але вона має за мету розширення функцiй української мови до стану, який уважається нормальним у нормальнiй, цивiлiзованiй державi, а не перетворення на українцiв усiх тих, хто українцем не є або за такого себе не вважає.

Навчений багатовiковим досвiдом денацiоналiзацiї з наступною русифiкацiєю, полонiзацiєю, мадяризацiєю, румунiзацiєю – український народ не дозволить собi нiякої зневаги, нiякого знущання з iнших народiв та їхніх мов.

Гарантом нацiонально-мовних прав народiв, як i прав окремих громадян, буде незалежна, демократична нацiональна Українська Держава.

XVIII. Мова та історія

1. Хто володiє минулим, той володiє майбутнiм. Ця часто повторювана в нашi днi мудрiсть iнтуїтивно чи свiдомо використовувалась здавна – як для консолiдацiї свого народу, так i для утримання в покорi i асимiлювання iнших народiв.

2. Мова – це хоронителька iстоpичної пам'ятi народу. Позбавити мови – означає позбавити народ минулого, а тим самим i майбутнього. Народ без пам'ятi манкуртизується, перетворюється в населення – безетнiчну, безнацiональну бiомасу, якою легко манiпулювати. І навпаки: «та чи iнша спiльнота людей може виникнути тiльки в результатi свiдомого використання мови» (Ф. Нiцше).

3. Мова – не просто супутниця народу на його iсторичних шляхах. Вона – активна, дiяльна сила, вiд якої значною мiрою залежить вибiр цих шляхiв та успiшне просування ними. Вона забезпечує часову тяглiсть i безперервнiсть життя, збереження органiчностi i оригiнальностi свiтосприймання етносу при змiнi його iсторичних форм.

«Рiд через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виражався в єдностi мови, в спiльних звичаях i переказах, а з племенi або племен шляхом роздiлення, поєднання i асимiляцiї складався народ, коли до зв'язкiв етнографiчних долучався моральний, вiдчуття духовної єдностi, виховане спiльним життям i спiльною дiяльнiстю, спiльнiстю iсторичної долi та iнтересiв. Нарештi народ стає державою, коли почуття нацiональної єдностi отримує вираження в зв'язках полiтичних, в єдностi верховної влади i закону. В державi народ стає не лише полiтичною, а й iсторичною особою з бiльш або менш ясно вираженим нацiональним характером i усвiдомленням свого свiтового значення» (В. Ключевський).

4. Формування нацiй i нацiональних держав завжди пов'язане з розв'язанням мовних проблем. Для переважної бiльшостi народiв Захiдної i Середньої Європи – це давно пройдений етап. Їм пощастило: їхнi мови мали суперника в особi мертвої латини, яка вже не могла бути знаряддям панування одного народу над iншим. Латинська мова нацiонально була «нiчиєю» i не загрожувала нiкому асимiляцiєю, через те в перiод формування нових нацiональних мов Європи боротись iз нею було легше. Тим не менше в XVI столiттi на захист рiдної мови в Італiї було опублiковано близько 60 творiв, а Угорщина остаточно звiльнилась вiд латини аж у серединi XIX столiття.

5. У формуванні націй з поневолених народів величезну, по суті визначальну роль відіграли «філологічні палії», «лінгвістичні революціонери», «мовно-культурні будителі». Вони торували шлях «від народу до нації». У недержавних націях ніколи національно свідома буржуазія не існувала раніше існування національних газет, театрів і шкіл. «…Ми можемо оцінювати всіх цих ранніх національних будителів такими, що, будучи рожевими та романтичними мрійниками, відокремленими від реального світу, тобто світу політики та економіки, звернувши увагу спочатку на мову та школи (підкреслення наше. – В. І., Я.Р.-В.), були, по суті, більш практичними та реалістичними, ніж їх сучасники, зайняті політикою та економікою». (Р. Шпорлюк). Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично більш витривалими, ніж державні утворення, з їхньою політичною та економічною єдністю. Розвал Австро-Угорської і Російської імперій є цьому яскравим свідченням. Коли, наприклад, маси поляків пішли до школи і навчилися читати й писати по-польському, «їх націоналізував польський націоналізм, замість того, щоб буржуазне суспільство зробило їх німцями, чи держава – росіянами, чи марксизм – свідомими пролетарями. (…). Дуже подібну історію можна розповісти про чехів, словенців, хорватів, українців та ін. «(Р. Шпорлюк).

Як бачимо, мова, рідномовна школа і культура відіграли в історії важливішу роль, ніж боротьба класів. Називати борців за права української мови, отже, і за права української нації буржуазними націоналістами є і було стільки ж підстав, як російських шовіністів-великодержавників іменувати інтернаціоналістами.

6. Роль мов поневолених народів в історії провідники панівних націй розуміли завжди. Розуміли і відповідним чином діяли. Генерал-ад'ютант граф Орлов у доповіді Миколі I з приводу діяльності слов'янофілів писав про необхідність оголосити «положительное высочайшее повеление», щоб письменники і наставники «говорили якомога обережніше там, де йдетья про народність або мову Малоросії та інших підвладних Росії племен». Адже є українофіли, що виношують ідею про відновлення мови, літератури і нравів Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів колишньої вольниці і гетьманщини, а це поведе їх, а за ними інші підвладні народи «до бажання існувати самобутньо». Так воно є насправді: починається все з відновлення мови, а закінчується самобутністю, тобто самостійністю.

7. Історiя української мови завше була не тiльки об'єктом наукового дослiдження, а й предметом рiзноманiтних спекуляцiй та полiтичної боротьби. З огляду на це в нiй чимало «бiлих плям», нез'ясованих питань, навколо яких точаться науковi i, звичайно ж, «побутовi» дискусiї. Все це, однак, має неабияке значення для становлення i розвитку нацiональної свiдомостi.

У наступних роздiлах ми торкнемось окремих iз цих питань.

XIX. Назва нашої мови

… Немає в світі ані одного національного імени, яке викликало б проти себе стільки ненависти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'янська назва території й народу: «Україна», «український». Це свідчить про органічну змістовність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.

С. Шелухин

1. Упродовж вiкiв мова, яку нинi називають українською, мала назви з коренем рус– : руська, русинська, малоруська. Оскiльки цей корiнь є i в назвi мови нашого пiвнiчно-схiдного сусiда (русский язык), котрий займав панiвне становище в царськiй Росiї i посiдав мiсце «старшого брата» в СРСР (назва мови ще одного схiднослав'янського брата – бiлоруська – мало коли бралась до уваги; вона теж вважалась одним iз нарiч «русского», а згодом «триединого русского» народа), то висувалось твердження про iснування «общерусского языка», нарiччям якого нiби-то є «малоруська мова».

Вчитаймося в слова радянського академіка Б. Рибакова: «Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окремих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народності».

Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руське дерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки – українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишився російський.

А коли так, то «…українцi повиннi триматися «общерусского» язика, себто великоруського лiтературного язика, та тут, очевидно, пiдмiнюються поняття, бо великоруський язик, живий i лiтературний, зовсiм не «общерусский» язик, а таке саме тiльки, як i український, «нарiччя» того iдеального «русского» язика, чи схiднослов'янського, що в дiйсностi конкретно не iснує i не iснував нiколи» (М. Грушевський).

2. «Русь» – це самоназва корiнного народу середньовiчної Київської держави, а також назва самої цiєї держави. Це слово i його похiднi: «руський», «русин», «русинський», «руснак» та iн. – на захiдних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днiв.

Галичина масово перейшла на термiни з коренем україн- у кiнцi XIX – на початку XX столiття (вирiшальним поштовхом стало святкування сторiччя «Енеїди» І. Котляревського). Робилось це свiдомо – задля єдностi українського народу, штучно розчленованого мiж двома iмперiями: Росiйською та Австро-Угорською.

3. Згодом (у писемних пам'ятках вiд 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово «Україна». Протягом столiть слова Русь i Україна вживалась як синонiми. Так, i Хмельницький, i письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росiя; український-руський-росiйський.

А ще ранiше в «Граматицi доброглаголивого еллинословенскаго язика» (її традицiйцно називають «Адельфотес»), видрукованiй у Львовi в 1591 роцi, навiть на титульному листi написано: «Ко наказанiю многоименитому Россiйскому роду». Вислови «россiйскiй род», «росскiй род» неодноразово вживаються i в текстi «Граматики». Проте йдеться тут не про «росiйський рiд» у сучасному значеннi, а про рiд український, свiдченням чого можуть слугувати хоча б приклади слiв iз «Граматики»: дiвчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.

Але звiдки на Русi взялись слова «Росiя», «росiйський»?

4. Слово «Росiя» – це слово «Русь» у середньогрецькому (вiзантiйському) мовному оформленнi. Кожен народ пристосовує чужi назви до своєї мови: поляки кажуть «Польска», а ми – «Польща», хорвати називають свою країну «Хрватска», а українцi iменують її «Хорватiя». Отож i середньовiчнi греки називали країну наших предкiв не «Русь», а «Росiя».

5. «Малою Руссю» в XIV столiттi називали в протиставленнi Великiй Русi, тобто Київськiй Русi, Галицько-Волинське князiвство, яке займало нинiшню Захiдну Україну з прилеглими територiями (до Днiпра на сходi i Чорного моря на пiвднi; значна частина захiдних територiй Галицько-Волинського князiвства згодом вiдiйшла до iнших народiв – Польщi, Румунiї, Угорщини, Словаччини). До самого кiнця XIV столiття Київ – «мати городiв руських» включався в територiю Великої Русi.

Пiзнiше константинопольський патрiархат почав називати Великою Росiєю Московщину, в зiставленнi з тiєю ж таки Малою Росiєю – Галицько-Волинською державою. Потiм назва «Мала Росiя» була поширена на всю територiю України – колишньої метрополiї Київської Русi. Спрацював принцип аналогiї: Малою Грецiєю називали колись власне Грецiю (метрополiю), а Великою Грецiєю – колонiзованi греками землi. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Великої Вірменії, Британії, Польщі.

«Назви «Мала Русь» і «Велика Русь» утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії» (С. Шелухин).

6. У XVII столiттi слово «Росiя» припало до вподоби дякам (чиновникам) царя Олексiя Михайловича, а тодi вже всiй державно-церковнiй верствi на чолi з самодержцем. Проте ця назва загальноприйнятою i офiцiйною стала не зразу. Ще у 1713 роцi посол Московiї в Копенгагенi отримав розпорядження: «У всiх курантах (газетах. – В. І., Я.Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Росiйською, про що й iншим по всiх дворах писано». Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Україну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: «Весь руський народ, що простягається до Литви і Вісли, піднявся проти корони».

7. Цар Петро I заборонив називати Україну Руссю. В Росiї було заборонено також слово Україна.

8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф. Міллер. Катерина II загрозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва – спадкоємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII століття ректор Київської колегії і архимандрит Києво-Печерського монастиря І. Гізель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.

У 1920 роцi окуповану Захiдну Україну в Польщi офiцiйно почали називати «Малопольска Всходня», українцiв «русiнами», а їхню мову – «русiнською». Таке ставлення до українців знайшло і «наукове обгрунтування». Наприклад, польський історик Равіта-Гавронський у 1923 році писав, що назви «Україна» і «український» – це «шовіністичні вибрики… М. Грушевського».

Подiбну полiтику назв провадив i лiберальний уряд мiжвоєнної Чехословаччини на Закарпаттi.

9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?

«Ім'я «Україна» зростається з сими змаганнями i надiями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пiзнiших поколiнь стає провiдним вогнем, невичерпним джерелом нацiонального i суспiльно-полiтичного усвiдомлення, надiй на можливiсть вiдродження i розвою» (М. Грушевський).

Значеннєвими складниками слова «Україна» i для українцiв, i для їх зажерливих сусiдiв завше були три iдеї: «незалежнiсть», «вiдродження», «соборнiсть» українського народу. Тому й було це слово для україножерiв трiскою в оцi, тому й намагались вони знищити назву, щоб зробити загладу самiй Українi.

10. Поєднання у словi «русский» значень слiв «руський» i «росiйський» давало i дає багатьом «заєдинщикам» робити висновки подiбно до Солженiцина: «Это все – придуманная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особым не-русским языком». Справдi, нi народ, нi його мова тодi не називались українськими. Але це зовсiм не означає, що вони були росiйськими, як не були росiянами члени створеної у Львовi в 1848 роцi «Головної Руської Ради», на що натякає Солженiцин.

З таким же успiхом можна було б зарахувати до росiян Б. Хмельницького, котрий казав до польського посла: «Я став уже паном усiєї Русi i не вiддам її нiколи». Або ще одного Гетьмана, який підписав «Гадяцький трактат»: «Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою». І Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила.

Бо й справдi: «…Як могли себе усвiдомлювати росiянами споконвiчнi українцi, якi одвiчно жили на берегах Днiпра, бiльш як за сiм столiть до народження Москви, заснованої київським князем, i яка потiм уже стала столицею Росiйської держави?» (Б. Олiйник).

Князь Юрiй Долгорукий, намагаючись оволодiти київським престолом, вирушив iз Ростово-Суздальської землi «в Русь». Архиєпископ Нифонт теж iшов з Новгорода в «Русь». Коротко кажучи, «лiтописцi нiде не вiдобразили назву «Русь» стосовно пiвнiчно-схiдного (тобто нинiшнього росiйського. – В. І., Я.Р.-В.) населення» («Українська народнiсть: нариси соцiально-економiчної i етнополiтичної iсторiї», К., 1990, с. 62). Те ж i в художнiх творах: «О Руская земле, уже за шеломянем єси», – читаємо в «Словi о полку Ігоревiм».

Тож хiба не ясно, якої територiї i якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус– ? І хiба не зрозумiло, чому бiдкались «малороси» у XVIII столiттi: «Вiдомо ж бо, що ранiше були ми те, що тепер Московцi: уряд, першiсть i сама назва Русi вiд нас до них перейшли» (История Русовъ или Малой Росiи, 1846, с. 204).

11. До «московців» від нас перейшла і назва мови. «…Лексикальний і граматичний материял руської мови в XVIII і XIX віці поглинув московський діялект і то так, що новоуправлена великоруська літературна мова навіть атрибут «руський» собі присвоїла, однак всяке непорозумінє упало би, коли б великоруська мова свій московський початок і ім'я задержала» (О. Огоновський). Щоб читачі не подумали, що це вигадка українських націоналістів, наведемо твердження князя Н. Трубецького – видатного мовознавця і великого російського патріота, якого настільки ж можна запідозрити в проукраїнських симпатіях, як Д. Донцова у проросійських: «усім відомо, скільки бурі викликало виправлення московських богослужбових книг за львівськими і київськими зразками і діяльність у Москві київських учених. Як би там не було, в XVII ст. київська традиція церковнослов'янської мови подолала московську, витіснила її в старообрядницьке підпілля, і сама зацарювала в Москві…». А ця церковнослов'янська мова, «лежить в основі і світської російської літературної мови». Так говорив не лише Н. Трубецькой, а й інші найавторитетніші фахівці з історії російської мови.

Якщо у творенні російської літературної мови визначальну роль відіграли українські учені і церковно-політичні діячі, прищепивши їй величезну кількість ознак руської, тобто української, мови, то це аж ніяк не повинно би бути підставою для того, щоб уважати українську мову «наречием» російської, її молодшою сестрою і т. п. І термін «русский» тут не повинен вводити в оману. Адже росіяни аж до XVIII століття називались московитами, а їхня країна – Московією.

12. Політику імперської Росії щодо України і її мови добре знали і розуміли освічені люди Європи. Так, 2 лютого 1869 року Делямар розіслав членам сенату і міністрам Франції петицію під назвою «15-мільйонний європейський народ, забутий в історії», де, зокрема, писав: «Рутени мали раніше ім'я Русинів і Руських і були поневолені Московитами в минулому столітті, після чого народ-поневолювач перейняв собі ім'я переможеного народу для того, щоби надати собі видимі права на володіння цим народом. Таким чином, імена Руських і Московитів нині здаються нам синонімами, тоді як справді для історика вони радикально різні. Це змішування дозволило Московитам присвоїти собі також історію Рутенів. (…). І земля того народу, який ми нині називаємо Рутенами, звалась Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо Руським, звався Московитами, а їхня земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії. Як же сталася ця зміна? Виключно через те, що вже ціле століття московський уряд працює над тим, щоб домогтись повного злиття значення обох цих назв».

Окремі автори пропонують з метою виправлення становища не вживати щодо росіян етнонім, перебраний ними від українців. Так, Л. Кіпніс пише: «Певен, що корінній русі (тобто українцям) для випрямлення власної історичної свідомості слід відновити свою звичку називати велику братню націю в колишній спосіб, як називали її раніше, тільки її і нікого, крім неї. Йдеться, власне, про етнонім «москалі» (або ж «москальство», «москва», «московський» і т. ін.)».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12