Мова і нація

6. Упродовж багатьох столiть двомовнiсть iснує в Українi.

7. Двомовнiсть в Українi виразно характеризується упослiдженим становищем української мови. Для прикладу: «науковою мовою абсолютної бiльшостi галузей АН УРСР є росiйська, а не українська мова» («Україна», 1990, №45, с. 19).

8. Українська мова вважалася представниками панiвних народiв i навiть їх урядами або ополяченою росiйською, або зрусифiкованою польською, у всякому разi – гiдною зневаги i заборони.

9. Доки основу населення України складало селянство i мова обслуговувала побутову, духовну i матерiальну культуру народу, а необхiднiсть вживання чужої мови була спорадичною, принагiдною, iснуванню української мови – попри всi заборони – великої загрози не було.

10. У наш час, коли сфери вживання мови значно розширились, коли вiдбувається масова урбанiзацiя, посилена мiграцiя населення, українська мова виявляється «неконкурентноздатною» внаслiдок багаторiчних цiлеспрямованих обмежень її застосування.

Достатньо пригадати, чим закiнчилась «українiзацiя» 20-х рокiв, куди подівся 21 науковий інститут, зокрема Інститут української наукової мови, бiльшiсть письменникiв, скiльки видається словникiв, науково-технiчної лiтератури та документацiї українською мовою, скiльки учнiв та студентiв її вивчає тощо. А що стосується мовознавцiв, тобто людей, на яких суспiльство покладає обов'язок вивчення, збереження, забезпечення функцiонування i розвитку мови та науки про неї, то у вiдомi часи в Українi цих учених було винищено майже поголовно.

11. Двомовнiсть ставала в Українi чимраз масовішою серед українцiв, причому вимушеною, непропорцiйною. Склалося так, що можна десятилiттями жити в Українi, не будучи «двомовним» – достатньо знати одну мову, звичайно, не українську, а росiйську.

За даними перепису 1979 р. з 10 млн. росiян України 7 млн. мовою корінної нації республiки не володiли.

Знаючи ж тiльки українську, мовець постiйно вiдчуває iнформацiйний вакуум, комунiкативну ущербнiсть, неповноцiннiсть, оскiльки з багатьох галузей суспiльного життя українська мова фактично витiснена, у деяких регiонах–цiлковито, навiть у побутi.

12. У такому станi речей винна не мова, вiн – наслiдок шовiнiстичної полiтики русифікації та втілення утопiчної iдеї злиття нацiй: «суржиковий iнтернацiоналiзм» у дiї…

13. «Суржикізація» української мови всіляко підтримувалась. Боротьба за чистоту української мови, яка по суті являла собою боротьбу із засміченням її русизмами, вважалась одним із виявів українського буржуазного націоналізму. Показовий факт: на відкритому суді над відомим правозахисником Олексою Тихим у Дружківці (Донбас) як звинувачувальні акти служили «рецензії» на укладений ним «Словник покручів української мови».

14. Виправленню становища буде сприяти максимальна державна самостійність України, реалiзацiя принципу державностi української мови в умовах української нацiональної держави.

15. Обов'язком осередкiв «Просвіти» є, по-перше, боротьба за усунення передумов вимушеної двомовностi, передусiм – за перехiд установ, пiдприємств, закладiв тощо на державну мову республiки; по-друге, за те, щоб у випадках двомовностi провiдну роль вiдiгравала українська мова.

16. Обов'язком кожного українця є оволодiння рiдною мовою, використання її не тiльки в побутi, але й у своїй професiйнiй дiяльностi, у дiлових стосунках, максимальне розширення сфери вживання рiдної мови.

17. Двомовнiсть i багатомовнiсть – це в певних аспектах позитивнi явища, однак нiколи чужа мова не повинна застосовуватись там, де має звучати рiдна мова народу.

Перехід з рідної мови на мову співрозмовника (у науці це називається «перемиканням коду») досить часто є виявом так званої меншовартості українців, свідченням їхньої психічної слабкості. Достатньо приглянутись хоча б до мовної поведінки багатьох кореспондентів українського радіо і телебачення, які негайно переходять на російську мову, ледь зачувши російське слово у мовленні своїх співрозмовників (не йдеться тут, ясна річ, про тих, хто прибув з Росії чи інших країн колишнього СРСР).

18. Слiд чiтко розрiзняти двомовнiсть корiнного i некорiнного населення, двомовнiсть панiвних i поневолених нацiй, двомовнiсть як полiтику держави i як природне явище у спiвжиттi рiзних етнiчних спiльнот. Усяке змiшування i сплутування цих понять та спекуляцiя ними обертається трагедiєю для слабшого.

19. Не лише бажаною, але навiть обов'язковою є двомовнiсть українцiв за межами України. Вони мають знати мову своєї нової батькiвщини, щоб бути її повноправними громадянами. Водночас їм треба знати рiдну мову, аби не втратити зв'язкiв зi своєю нацiєю.

Те ж саме можна сказати про представникiв нацiональних меншин в Українi. Вони повиннi знати рiдну мову i володiти державною мовою народу, серед якого живуть.

Для багатьох «русскоязычных» їхня переконаність у тому, що саме російську мову повинні знати всі, а їм як носіям цієї мови ніякої іншої знати не треба, стала невід'ємним атрибутом ментальності, нав'язливою ідеєю. Одна колишня громадянка колишнього СРСР, проживши декілька років у Нью-Йорку, обурювалась: я вже три роки, як приїхала сюди з Одеси, а вони (нью-йоркці) ще й до тепер не вивчили російської мови. Може, цей випадок придумав гуморист, але в його життєвість важко не повірити.

Певна частина «русскоязычного населения» Ізраїлю ставить питання про надання російській мові статусу другої державної у цій країні. «А поки що в Ізраїлі, за спостереженнями очевидців, з Богом спілкуються івритом, між собою – ідишем, пишуть – англійською, а лаються – російською» («Огонек», 1993, №25–26, с. 32). Лаятися російською, напевно, будуть і надалі. А ось щодо вимог оголосити російську мову другою державною мовою, то цю ідею здадуть у музей зразу ж, як тільки зійде зі сцени покоління, котре прибуло на землю предків разом із рудиментами «радянського способу життя» та ознаками «нової історичної спільноти людей». Наступні покоління не матимуть ні цих рудиментів, ні сентиментів щодо мови, якою колись їхні діди співали:

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек.

Співали і тоді, коли громили «кремлівських лікарів», цькували «безрідних космополітів», переслідували тих, хто вчив іврит.

20. Формування особистостi в ранньому вiцi має вiдбуватися тiльки рiдною мовою свого народу, нею повинен здiйснюватися навчально-виховний процес у всiх ланках народної освiти.

21. У багатомовнiй країнi найбiльше страджають вiд примусової двомовностi народи зi слабким мовним iмунiтетом, зокрема тi, чия мова близькоспорiднена з домiнуючою. А тому саме вони в першу чергу мусять дбати про державний статус своєї мови i його неухильне утвердження в усiх сферах суспiльного життя.

22. Боротьба на цьому полi за утвердження державностi української мови – це боротьба за те, щоб українська мова для українцiв в Українi стала самодостатньою, а двомовнiсть – засобом спiлкування з представниками iнших країн, виявом мовного етикету, а не засобом брутальної денацiоналiзацiї та русифiкацiї.

Державна двомовність, яку хотіли б запровадити захисники «русскоязычного населения» в Україні, суперечить принципові національної єдності українського народу, протидіє розвиткові національної державності, культури, науки. У часи М. Грушевського вона загрожувала розколом української нації в соціальному плані (низи суспільства українськомовні, верхи – російськомовні), нині вона загрожує розколом у територіальному плані (Захід і Центр – українськомовні, міста Півдня і Сходу – російськомовні).

Вимагати обов'язкової двомовностi вiд українцiв, якi живуть вдома, в Українi, – це зневага їхньої нацiональної гiдностi i порушення елементарних прав людини.

XII. Мова в суспільстві

Раби – це нацiя, котра не має Слова,

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська

1. Суспiльство внутрiшньо неоднорiдне: у ньому наявнi рiзнi класи, стани, прошарки, групи тощо.

Кожен iз цих стратумiв має свої мовнi iнтереси, бiльше того, намагається виробити власну систему спiлкування. Виникають соцiальнi дiалекти, жаргони, арго, у лiтературнiй мовi iснують рiзнi стилi.

Усi цi рiзновиди загальнонародної мови називаються її субкодами. Наявнiсть таких субкодiв – цiлком нормальне явище в життi мови, вони є свiдченням природностi її розвитку: неоднорiднiсть суспiльства вiдображається в його мовi. Загальнонародна мова збагачується елементами, виробленими в її субкодах.

2. Мова без усiєї сукупностi таких субкодiв, властивих розвиненим мовам на сучасному етапi, не може належним чином задовольняти комунiкативнi потреби суспiльства, його стратумiв, що знецiнює її в очах чужинцiв i власних носiїв, особливо молодi. А це має наслiдком використання в українському суспiльствi не тiльки певних субкодiв чужої мови, але й чужої мови взагалi.

Хiба не свiдчать про це епiтети «колхозний», «курдупельний», «рагульськiй язик», якими надiляють нашу мову її «доброзичливцi»?

3. У ситуацiї непаритетної двомовностi певнi субкоди формуються на основi iншої, домiнуючої мови. Так, українсько-росiйська двомовнiсть характеризується вiдсутнiстю молодiжного жаргону української мови, багатьох професiйних субкодiв, виробничо-технiчного стилю, недостатньою розробленiстю наукового стилю та його рiзновидiв (медичного, юридичного, хiмiчного, фiзичного тощо).

Якщо ж врахувати, що на сучасному етапi домiнуючу роль у розвитку нацiональних мов вiдiграють субкоди, пов'язанi з науково-технiчним прогресом, то виразною стає небезпека подальшого розвитку української мови, названi субкоди якої або взагалi не розвиваються, або просто копiються з iншої мови.

4. Майстри слова – поети, прозаїки, публiцисти зробили i роблять чимало для функцiонування i розвитку української мови. Однак їм не пiд силу освоїти всi сфери функцiонування мови, особливо в тих дiлянках, де домiнують певнi субкоди.

Звiдси – велика вiдповiдальнiсть за мову та її майбутнє, яка лягає на науковцiв, технiчну iнтелiгенцiю, виробничникiв, адмiнiстративно-управлiнський апарат, органiзаторiв фiзкультури i спорту, духовенство тощо. Адже «iнтелектуальна дiяльнiсть i мова єдинi i невiддiльнi одна вiд одної» (В. фон Гумбольдт).

XIII. Мова і територіальні діалекти

Така дивна одностайнiсть мови, її загальнiсть для всiх говорiв українських.

Є. Желехiвський

1. Кожна природна мова характеризується наявнiстю територiальних вiдгалужень – нарiч, дiалектiв, говiрок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемiнного перiоду, а територiальне закрiплення пов'язане з добою феодалiзму. Недарма їх вважають «живою iсторiєю мови».

2. Дiалектна диференцiацiя мов не однакова. Якщо в англiйськiй мовi дiалектнi вiдмiнностi не дуже значнi, то в нiмецькiй чи китайськiй вони настiльки великi, що їх носiї не завжди можуть порозумiтися мiж собою.

«Гуандун і Фуцзянь – сусідні провінції, проте мешканцям цих провінцій розпочати розмову між собою не легше, ніж із іноземцем. (…). Письменні люди користуються письмом замість усного мовлення» (Лі Цзіньсі).

3. Дiалектнi вiдмiнностi української мови не належать до надто суттєвих, у всякому разi таких, що справляли б поважну перешкоду в спiлкуваннi. Це необхiдно пiдкреслити хоча б тому, що Галичина була вiдокремлена вiд решти України шiсть, а Закарпаття – дев'ять столiть.

Якщо діалекти певної мови розмежовані державними кордонами, то це нерідко спричиняється до їх відокремлення і перетворення в самостійні мови. Так, у сучасному Єгипті місцевий діалект поступово витісняє арабську літературну мову. Він використовується в кінофільмах, спектаклях, навіть у мечетях для тлумачення догм магометанської віри і в школах для пояснення літературної мови. Розмежованість етнічно-територіального простору України теж використовувалась не на користь цілісності української мови. Ще й нині не припинились недолугі спроби створити «русинську» мову, для чого використовуються елементи бойківських і лемківських говірок української мови.

Територіально українська мова складається з трьох наріч. До північного наріччя належать діалекти Чернігівщини, північних районів Сумщини, Київщини, Житомирщини, Рівенщини, Волині та низки районів південної Білорусі. Південна межа цього наріччя проходить приблизно лінією: Володимир-Волинський–Луцьк–Рівне–Новгород-Волинський–Київ–Прилуки–Конотоп–рікою Сейм до межі з російською мовою.

Південно-західне наріччя складають діалекти Вінничини, Хмельниччини, Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Буковини, Закарпаття, південних районів Житомирщини, Рівненщини, Волині, окремих районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти теренів, заселених українцями у Польщі, Словаччині, Румунії.

До південно-східного наріччя входять діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини, Полтавщини, Січеславщини (Дніпропетровщини), Запоріжжя, Херсонщини, більшості районів Черкащини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, а також діалекти українців Криму, Курщини, Білгородщини, Воронежчини, Дону і Кубані.

Основна межа між південно-західним та південно-східним наріччям проходить лінією: Коростишів–Ружин–Тетіїв–східніше Умані–Первомайськ–Миколаївка–Роздільна.

Названі три наріччя української мови показують, що поділ українців на «східняків» і «західняків», який настирливо підкреслюють і намагаються використати з облудною політичною метою вороги соборності і незалежності України, не є органічним для українського народу. Він зумовлений передовсім тим, що землі України внаслідок певних історичних подій були розшматовані між її сусідами. За державної єдності і самостійності нашої країни цей поділ може мати лише історико-географічний сенс. Не має під собою природного грунту цей поділ ще й тому, що в Україні ніколи не припинялося взаємопроникнення та перемішування субетнічних груп корінного населення. У басейні Карпат, на теренах нинішніх Івано-Франківщини, Львівщини, Закарпаття, від віків проживає субетнічна гілка українського народу – відважні, працьовиті, ініціативні бойки. Вони дали українському народові Юрія Дрогобича, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Франка, Августина Волошина… Топонімами (географічними назвами) з коренем бойк – усіяна ціла українська земля. Вони «тягнуться від Чернігівщини, Слобожанщини, степової України через Полтавщину, Правобережжя і до крайнього заходу. Особливо багато їх на Лівобережній Україні» (О. Стрижак). Трапляються навіть у Криму. А яка кількість і яке розмаїття прізвищ із цим коренем, відомих ще від XIV століття і в Прикарпатті і в Наддніпрянщині! Прізвище Бойко мала, наприклад, мати Тараса Шевченка. Хоча бойки – чи не найкласичніші «західняки», але їхнє коріння переплелося в усьому українському народі і є своєрідним символом його єдності і нерозривності. Подібне можна сказати і про інші субетноси українського етносу. Справді, одна в нас мати – Україна, один народ, одна мова.

4. Подиву гiдна єднiсть мови українського народу на всiх територiях його розселення дає пiдстави твердити, що вона в основному сформувалася значно ранiше XIV–XVI столiть, як це офiцiйно вважається. Свiдченням цього є й фольклорнi матерiали, що сягають глибин першого тисячолiття нашої ери.

5. Територiальнi дiалекти – це тi рiзновиди мови, де вона живе, функцiонує i розвивається природним шляхом. Це тi потiчки, якi впадають у могутнє річище загальнонародної мови та її вищого, окультуреного рiзновиду – лiтературної мови. Пересохнуть стpумки – обмiлiє рiка. «Мова народу розчленована в дiалектах, а зiбрана воєдино в лiтературнiй мовi» (Г. Брiнкман).

6. Роль дiалектiв по вiдношенню до лiтературної мови з часом змiнюється. Так, виникнувши на середньонадднiпрянськiй дiалектнiй основi, українська лiтературна мова в другiй половинi XIX та в XX солiттi iнтенсивно поповнюється за рахунок дiалектiв пiвденно-захiдного нарiччя.

7. Ставлення до дiалектiв – це один з напрямкiв мовної полiтики суспiльства.

Зараз у свiтi спостерiгається тенденцiя до пошанування дiалектiв – мов «малої батькiвщини». У Баварiї 71 вiдсоток населення володiє i користується дiалектами, а в землi Рейнланд-Пфальц – 76. В Італiї, де лiтературною мовою послуговується не бiльше 8–12 вiдсоткiв населення, на дiалектах проводяться театральнi фестивалi, дiалектне мовлення звучить у кiнофiльмах, що не знижує їх естетичного рiвня та не применшує всесвiтньої слави iталiйського кiномистецтва. А з якою шанобливою турботою i пiклуванням ставляться до своїх дiалектiв японцi, фактично кожен з яких вiльно володiє англiйською мовою!

8. В Українi тривалий час пiд керiвництвом директора iнституту мовознавства iм. О. Потебнi АН УРСР академiка І. Бiлодiда велась настирлива боротьба проти «гуцулiзмiв», тобто слiв та виразiв пiвденно-захiдного походження. Вважалося, що вони засмiчують лiтературну мову, їх вживання є виявом курсу на вiдрубнiсть української мови, вносить дисонанс у «дружбу народiв–дружбу мов», а тому вони мають бути засудженi, як i той «-iзм», що поєднується зi значно «небезпечнiшим» коренем, нiж «гуцул»…

9. Територiальнi дiалекти – це дiти нацiональної мови, рiднi дiти. Їх iснування не йде на шкоду лiтературнiй мовi. Навпаки, вони є джерелом збагачення, опорою, резервом i запорукою розвитку лiтературної мови.

10. Боротися зараз проти дiалектiв означає боротися i проти загальнонацiональної лiтературної мови.

Проте вкрай небезпечним є i штучно консервований «язиковий хаос» (Є. Маланюк), який насаджувався у мiжвоєнне двадцятилiття і який дехто намагається роздмухувати i в наш час на Закарпаттi. Має цілковиту рацію П. Чучка-молодший, говорячи, що загально-національна українська літературна мова «однаковою мірою влаштовує не тільки киянина, одесита, полтавця і львів'янина, але й ужгородця і іршавця, перечинця і міжгірця, хустянина і рахівця, тобто кожного з 50 мільйонів українців».

XIV. Мова і культура

Мова – це «символічний ключ до культури».

Е. Сепір

Мова для культури – те саме, що центральна нервова система для людини.

С. Лем

1. Мова нацiї та її культура становлять органiчне цiле. Мiж ними не можна ставити знак рiвностi, але й вiдiрвати одну вiд одної теж неможливо. Смерть мови означає загибель культури.

Однак «Будь-який народ хоче бути не тiльки ситим, але й вiчним… Безсмеpтя народу – в його мовi» (Ч. Айтматов).

2. Розвиток культури починається з розвитку мови. Вiдродження культури починатєься з боротьби за мовнi права, «За станом мови можна встановити стан культури» (В. фон Гумбольдт).

3. Коли мова щезає, то, у кращому випадку, можуть залишитися хiба що «трупи краси».

4. Між мовою і культурою існує взаємозалежний зв'язок. Багатство національної культури, її цілісність забезпечує структурну повноту і багатство мови. І навпаки: високорозвинена мова дає можливість творити цілісну, всеохоплюючу культуру. Тому всяке зазіхання на культуру ставить під загрозу мову і всякі обмеження мови є загрозою для культури. Природно, що творчі діячі культури завше і всюди намагаються вивести свій народ з-під «культурної підпорядкованості», позбавити його «ментального колоніалізму» тощо. Не менш природним є і те, що саме вони здебільшого стають «мовними бунтівниками», заявляючи вголос про мовні права свого народу.

5. Функцiонування нацiональної культури, її розвиток, животворнi зв'язки з iншими культурами забезпечуються тiльки вiльною i живою, динамiчною i повноправною нацiональною мовою. «Я хочу, щоб культура всiх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з нiг» (М. Гандi).

6. Створення духовного свiту i свiту нацiональної культури неможливе без творчої дiяльностi мовного спiвтовариства. У цiй творчостi спiвдiють: людство – мовна спiльнота – мовна особистiсть (Л. Вайсгербер).

Основним компонентом тут є другий, бо мова людства – це абстракцiя, а мова однiєї людини (iдiолект) – це частина мови спiльноти.

Отже, кожен iз нас повинен дбати про «мову спiльноти» – нашу нацiональну мову як засiб творення нацiональної духовностi i нацiональної культуpи.

7. Мова забезпечує вiчнiсть культури. Вона пов'язує культуру етносу в один безперервний процес вiд минулого через сучасне до майбутнього. Що мiцнiшi позицiї займає мова в суспiльствi, то надiйнiшi перспективи культури.

Наш обов'язок – змiцнювати цi позицiї, а передусiм – не допустити, щоб на нашому поколiннi обiрвався цей предковiчний мовно-культурний зв'язок поколiнь українського народу, що йде у майбуття з глибин тисячолiть.

8. Свiт не може мати однiєї культури, бо це було б її загибеллю: кожна культура iснує у протистояннi i взаємодiї з iншими.

«Кажуть, багато мов на островах Полінезії і Мікронезії зовсім не схожі одна на одну, так само й на Кавказі. Якщо ви гадаєте, що всі вони колись поступляться універсальній мові – не задля потреб науки, політики чи бізнесу, а щоб передавати емоційні нюанси, виражати внутрішнє життя – тоді я, здається, знаю, що може з того вийти: це буде не єдина культура, а смерть культури» (І. Берлін).

9. Навіть у високорозвинених країнах держава захищає свою мову в царині культури. Наприклад, у Франції дозволяється демонструвати максимум 40% відео- і кінопродукції іноземними мовами (для порівняння: в Україні 99% такої продукції демонструється не українською мовою). В Ірландії кожен артист зобов'язаний щомісяця виступати ірландською мовою (значна кількість населення цієї країни поки що користується здебільшого англійською, а не державною – ірландською). У Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів не шведською мовою вищий на 25%, а отримані кошти йдуть на розвиток шведської культури.

Своєрiднiсть культури, її неповторнiсть, нацiональний характер забезпечутєься передусiм специфiкою нацiональної мови.

Тому, вiдстоюючи самобутнiсть рiдної мови, ми тим самим оберiгаємо самобутнiсть власної нацiональної культури i духовностi.

10. Лише унікальність культури має справжню вартість. Ще у XVIII столітті європейська наука (Й.Г. Гердер) дійшла висновку щодо рівнозначності різних культур, заперечуючи вищість одних народів над іншими. Однак не лише для побутового мислення, а й для розумувань багатьох політичних та громадських діячів ця думка не стала незаперечною істиною. Важко погодитись із Бісмарком, котрий якось висловився: «Польська культура? Пару молитовників – це ще не культура», чи з В. Соловйовим, який писав: «Утверджуючись у своєму національному егоїзмі, відокремлюючись від решти християнського світу, Росія завжди виявлялась безсилою створити що-небудь велике або хоча б просто значне». Але не можна погодитись і з тим, що уже протягом декількох століть явно і тайно стереотипізується думка про вищість культур цих народів над українською.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12