Мова і нація

13. Серед поляків від 1672 року поширюється версія Грондського про те, що назва «Україна» є означенням окраїни, пограниччя Польщі. Навіть якщо припустити, що ця назва виникла у XII столітті, то яким чином, наприклад, Переяславська земля могла тоді вважатись окраїною Польщі – невеликої, нестійкої держави, віддаленої від Переяславщини? Київська Русь була потужною державою з високорозвиненою культурою. Коли у Києві, Чернігові вже були величні храми, у Польщі тільки починали будуватись маленькі молитовні. А літописання в Польщі виникло на двісті років пізніше, ніж на Русі, та й то латинською мовою. «На жаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії» (Я. Парандовський).

Окраїною називають якусь землю ті люди, які живуть у центрі, а не самі мешканці окраїни. З цього мало б випливати, що назву «Україна» придумали для українців поляки! Саме в цьому 5 січня 1939 року міністр закордонних справ Польщі полковник Бек переконував канцлера Німецького райху єфрейтора Шікльгрубера (Гітлера), заодно доводячи йому, що Карпатська Україна не має нічого спільного з власне Україною, через що Карпатську Україну необхідно ліквідувати (В. Косик).

Незважаючи на примітивну бездоказовість такого тлумачення слова «Україна», воно дожило не лише в побутовій свідомості багатьох поляків, а й у польській науці до наших днів. 1992 року вийшла польською мовою «Історія Польщі» О. Галецького (переклад з англомовного видання 1956 р.), у якій читаємо, що назву «козаки» дали «важкій для означення суспільній групі, яка виникла на «Україні», тобто на окраїнах держави Ягеллонів».

У часи, коли вперше письмово згадується Україна, Казимир Справедливий не володів навіть всіма польськими землями, не те що українськими, і до останніх міг виявляти хіба що слабкий апетит. Це вже пізніше, через півтора століття, інший Казимир, якого поляки називають Великим, зрозумівши, що дорога на захід йому заказана німцями, «знайшов за це зразу ж значну компенсацію на сході, де відкрились мало не безмежні перспективи для Польщі» (О. Галецький).

Розпочавши реалізацію цих перспектив у 1340 році, поляки з часом зуміли заволодіти всією Україною. А щоб утримати її в покорі, щоб довести собі і іншим легітимність свого панування на чужій землі, використовували найрізноманітніші засоби, в тому числі й словесні. Цьому мала слугувати і версія, що поляки охрестили Україною свою окраїну. Як сміють українці говорити про якусь самостійність, коли сама назва їхньої землі свідчить про її приналежність до Польщі?

14. Не спромоглись на щось оригінальніше і російські «заєдінщікі». Вони теж віддавна пишуть і говорять, що Україна – це окраїна. Розуміється, не Польщі, а, як здогадується проникливий читач, – Росії. Цю думку настирливо пропагував відомий російський шовініст В. Шульгін, який закликав організувати проти українства хрестовий похід. Полтавський губернатор у 1914 році в рапорті міністрові внутрішніх справ Росії пропонував «слово «Україна» пояснювати як «окраїну» Російської держави в давні часи». В окраїнності України переконані і ті нинішні російські діячі, що пропонують альтернативу: або Україна знову приєднується до Великої Росії, або – війна. І зовсім не суттєво, що столиця майбутньої Росії – Москва згадується вперше як маленька застава під 1147 роком, а Московської – Російської – Радянської держави ще довго на світі не було, коли, наприклад, Галичину літописець називав Україною у 1189 році.

Страшно цікаво, як би тлумачили назву «Україна» турки, коли б наша земля свого часу разом із Молдавією опинилась у складі Оттоманської Порти?

15. Було б помилково вважати, що антиукраїнські ідеї йдуть лише із Заходу на Схід, тобто з Польщі до Росії. Тут спостерігаємо двосторонній рух. Ще на початку нашого століття один польський політик писав: «Русь-Україна є третім складником троїстої єдності майбутньої Речі Посполитої». Ідея була запозичена у чорносотенців, які говорили про «триединый русский народ». Ця думка продовжує тліти у середовищі польських і російських україножерів і в наші дні.

16. До назви «Україна» мали неабиякі претензії і галицькі москвофіли, підтримувані російським урядом і чорносотенними організаціями на кшалт «Союза русскаго народа». Щоб скомпрометувати цю назву в очах західних українців, вони стверджували, що її видумали «ляхи», аби розчленувати «єдіную русскую народность».

17. Воістину, мав рацію поет:

І на зло ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

(В. Самійленко)

Намагання україножерів минулого виявилися марними. Такими ж безплідними будуть старання їхніх нинішніх послідовників.

XX. Походження нашої мови

1. Із iндоєвропейської прамови, яка розпалась не пiзнiше 2,5–3 тисяч рокiв до н.е., з її пiвнiчно-схiдної дiалектної групи, до якої входили також дiалекти майбутнiх балтiйських, германських, iндiйських та iранських мов, видiлилась слов'янська прамова. Вона проiснувала понад 2,5 тисячi рокiв i почала розпадатись десь близько третього столiття н.е. Цей процес завершився в основному в шостому столiттi.

2. Бiльшiсть гiпотез щодо прабатькiвщини слов'ян локалiзує її цiлком або частково на територiї сучасної України, а за географiчнi орiєнтири переважно беруться Днiпро, Днiстер i Карпати.

3. За вiдомостями, зафiксованими в пам'ятках писемностi, iсторiя схiдних слов'ян «почалась у VI столiттi на самому краю, в самому кутку нашої рiвнини, на пiвнiчно-схiдних схилах i передгiр'ях Карпат» (В. Ключевський), де утворився вiйськовий союз слов'ян, очолюваний дулiбським князем. Подiбнi форми полiтичної органiзацiї суспiльства були властивi й iншим племенам.

На думку ж М. Грушевського: «За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже ві домості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен…».

Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.

Унаслiдок мiграцiйної взаємодiї людностi дулiбського та iнших племiнних об'єднань, а можливо, за певної участi й неслов'янських племен, сформувався етнос, котрий на початку IX столiття створив державу, вiдому пiд назвою Київська Русь.

4. Чи iснувала єдина давньоруська мова, чи населення Русi користувалось дiалектами, а за мову писемностi правила запозичена разом iз християнськими книгами церковнослов'янська (давньоболгарська) мова? На цi питання немає єдиної вiдповiдi, як i на питання, коли почали формуватись українська, бiлоруська та росiйська мови.

5. «Найважливiшi фонетичнi, граматичнi та лексичнi особливостi української мови почали зароджуватися й розвиватися ще з XII ст.; у XIV–XVI ст. у своїй фонетичнiй системi, граматичнiй будовi i словниковому складi вона вже сформувалася як окрема схiднослов'янська мова – мова української нацiї, українська нацiональна мова». Наведений пасаж iз академiчної «Сучасної української лiтературної мови» (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10–11) вiдображає офiцiйно-науковий погляд на походження української мови.

6. Офiцiйнiсть i «єдиноправильнiсть» цього твердження не випадкова. «Початок утворення росiйської мови вiдноситься до кiнця XII ст., коли на пiвнiчному сходi створюється сильне Володимиро-Суздальське князiвство. (…). Початок української мови також пов'язується з кiнцем XII ст., коли вiдбувається вiдокремлення пiвнiчно-схiдної Русi вiд пiвденної» (Ф.П. Филин. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Л. 1972, с. 61). Виходить, якби не вiдокремилась пiвнiчно-схiдна частина Русi, то не почала б формуватись українська мова, а точнiше, мова, якою розмовляли на територiї Київської Русi, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови.

Це рiвнозначно абсурдному твердженню, що коли б не утворилася румунська мова, то на територiї колишньої метрополiї Римської iмперiї не виникла б iталiйська мова, або, що коли б у Пiвденнiй Африцi не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нiдерландська мова, котра дала початок мовi африкаанс у XVII столiттi, так i застигла би на мiсцi…

7. Зрозумiло також, чому офiцiйна радянська наука вважала за початок iснування української мови XIV столiття: саме тодi починається трiумфальна iсторiя Московської держави.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Мiклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та iн.) вважали, що українська мова виникла значно ранiше XIV столiття i бере свiй початок зi спiльнослов'янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала «як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця».

Твердження про праруську мову – непотрiбна i шкiдлива гіпотеза, котра тiльки заплутує iсторiю української мови, – говорив Є. Тимченко. «Три схiднослов'янськi мови: українська, бiлоруська й росiйська – зростали незалежно одна вiд одної, як мови самостiйнi, i т. зв. «праруської» спiльної мови нiколи не було» (І. Огiєнко).

Подiбно висловлюються й сучаснi видатнi ученi. В «iсторичнiй науцi не iснує достатнiх доказiв iснування єдиної руської народностi», – пише iсторик-полiглот О. Прiцак.

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спільнопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці – «молодший брат»?

В iсторiографiї широко вiдома думка М. Маркевича, за якою великороси – народ, похiдний вiд українцiв: український народ сформувався в незапам'ятнi часи, а великоруський виник набагато пiзнiше з переселенцiв iз територiї Русi-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н. Трубецькой у 20–30 роках нашого століття називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов'янами тільки мова.

8. Твердження чи хоча б припущення про давнiсть української мови зразу отримували не тiльки науковий, але й полiтичний присуд. Ще цар Олександр I звернув увагу на цитоване польським лексикографом Лiнде висловлювання Л. Гурського щодо першостi української мови серед слов'янських.

Теза С. Смаль-Стоцького про близкiсть української мови до сербської та її походження вiд праслов'янської одержала з боку польських, росiйських, а згодом i українських радянських лiнгвiстiв епiтет «нацiоналicтично-фантастичної».

Вiдомо, що i лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачував академiка-полiглота А. Кримського, нiби той «намагався довести iсторичну зверхнiсть українцiв над росiянами i вiдсутнiсть спорiдненостi мiж цими народами i мовами». Цiкаво, що цей слiдчий iнкримiнував би знаному росiйському академiковi Н. Погодiну, який «вiдверто зiзнавався, що малоруське i великоруське нарiччя рiзняться мiж собою бiльше, нiж мiж iншими слов'янськими нарiччями, i навiть вiдмовлявся вiрити, щоб вони належали «до одного роду» (А. Кримський).

«Інородцями» спiльно з євреями та iншими неросiйськими народами трактував українцiв великодержавний полiтик П. Столипiн.

У циркулярі 1910 року П. Столипін наказував не дозволяти створення товариств «інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою».

Хоча українці зараховувались до «єдиного» чи «триєдиного» російського народу, насправді їх ніколи не вважали рівними росіянам. «Нині, більше ніж будь-коли, – писав у 1847 році генерал-ад'ютант граф Орлов, – хочуть бути французи французами, германці – германцями, росіяни – росіянами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вельми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого – породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклуються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни – малоросіянами». Просто і відверто: це слова з проекту доповіді цареві Николаю I, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Російської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.

9. На питання: «Як говорили в Київськiй Русi?» академiк В. Ключевський вiдповiдав: «Так, як говорять малороси». За М. Максимовичем, говiр руських князiв тотожний говоровi сучасного малоруського селянина Київщини. «У Києвi XII–XIV столiть говорили по-малоруськи, але з вiдомими вiдмiнностями вiд малоруського нарiччя Волинi i Галичини; ця вiдмiннiсть нарiччя збереглась i до нашого часу», – писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. «Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями),» – цілком слушно пише П. Кононенко, грунтуючись на народознавчому аналізі: хіба в «Повчанні дітям» Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям «філософія серця», що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

Із визнання етномовної безперервностi на територiї Київщини вiд часу полян до наших днiв (Л. Булаховський) логiчно випливає твердження, що у майбутнiй Українi говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемностi, то всi її пам'ятки створено «українiзованою старослов'янщиною» (А. Кримський).

Ця українiзованiсть мiсцями настiльки помiтна, що М. Драгоманов мав усi пiдстави сказати: «Слово» – перша українська дума, а плач Ярославни – пiсня українки». А. Павловський з приводу iншої славетної пам'ятки писемностi зауважив: «Читаючи iсторiю лiтописця Росiйського преподобного Нестора, я в багатьох мiсцях вiдчував, що потрiбно б знати мову малоросiян».

10. Мовна ситуацiя в Київськiй Русi, як i у всiй тогочаснiй Європi, характеризувалася роздвоєнiстю. Освiченi верстви населення користувались лiтературною мовою давньоболгарського походження, а решта членiв суспiльства – рiдною руською мовою, точнiше її територiальними дiалектами.

Рiзниця мiж Руссю i Захiдною Європою полягала в тому, що давньоболгарська i руська мови були близькоспорiдненими: «Словенськъ языкъ и руськыи единъ есть» (лiтописець Нестор). Це сприяло поширенню освiти, масштаби якої були на Русi бiльшими, нiж у латиномовнiй Захiднiй Європi, i проникненню до книжної мови слiв та iнших елементiв розмовної мови, тобто «українiзацiї старослов'янщини».

11. «Українiзована старослов'янщина» – давньоруська писемна мова поширювалась по всiй територiї Київської держави. «А те, що в усiх монастирях колишньої Росiї писали цiєю староукраїнською мовою, то в цьому немає нiчого дивного, бо вся грамота у володiннi Рюриковичiв у середньовiчнi часи йшла з київських монастирiв. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столiттi росiйськi дворяни вживали французьку мову замiсть рiдної…» (Е. Ільїна).

Ця старослов'янська мова лягла в основу росiйської лiтературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнiшими дослiдниками росiйської мови та її iсторiї. «Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві» (А. Шахматов). Природно, що «українiзована старослов'янщина» на росiйському грунтi пiддавалась упливовi дiлового, розмовного та дiалектного мовлення, тобто русифiкувалась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б. Успенський).

12. Подiбно розвивалась книжна мова i на Русi-Українi, де «старослов'янщина» зазнавала подальшої українiзацiї. Це тривало аж до XVIII столiття, в кiнцi якого на народно-розмовнiй основi почала формуватись нова українська лiтературна мова. (На захiдноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навiть до XX столiття). Основи сучасної загальнонародної української лiтературної мови остаточно було закладено в творчостi Т. Шевченка.

А «сучасна росiйська лiтературна мова продовжує нiколи не переривану традицiю лiтературної мови Київської, удiльної i Московської Русi, тобто мови церковнослов'янської» (Б. Унбегаун).

Ось чому мова творiв давньоруської писемностi здається бiльше подiбною до росiйської, нiж до української: їх зближують старослов'янськi (давньоболгарськi) елементи. Вiдчуття «близькостi» посилюється й через те, що давньоруськi тексти здебiльшого читають, озвучуючи букви по-росiйському, тобто так, як у сучаснiй росiйськiй мовi, хоча iснує бiльше пiдстав озвучувати їх по-українському.

13. Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна лiтературна мова українцiв генетично пов'язана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русi, а лiтературна мова росiян – з писемною мовою Київської Русi, тобто перенесеною з Болгарiї i «давньорусифiкованою» (українiзованою) в Києвi церковнослов'янською мовою.

«За пiдрахунками академiкiв А.А. Шахматова i Л.В. Щерби, близько половини елементiв сучасної росiйської лiтературної мови – за походженням книжнослов'янськi, генетично пов'язанi з пiвденнослов'янською давньоболгарською мовою. Елементи схiднослов'янськi складають її другу половину. Важко сказати, чого бiльше в цiй схiднослов'янськiй половинi сучасної росiйської лiтературної мови – українсько-бiлоруського чи власне росiйського, в усякому випадку дуже багато спiльного схiднослов'янського» (В. Журавльов).

Як бачимо, росiйська лiтературна мова дає бiльше пiдстав уважати її за «гiбридну», «штучну», однак такими епiтетами чомусь (зpештою, вiдомо чому) надiляється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В. Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би «окрошкой с ботвиньйой». А взагалi, називати мови «гiбридними», «неприродними», «головними», «другосортними» i т. п. можуть хiба що вченi, «котрi примiшують до науки полiтику i котрi в храмi науки є не жерцями, а торжниками, що продаж i купiвлю творять» (А. Кримський).

14. Останнiми роками в Українi з'являються публiкацiї, автори яких коренiв української мови дошукують в iндоєвропейськiй прамовi. Поновлюються в обiгу дослiдження учених минулого столiття (Е. Классен, А. Чертков, М. Красуський та iн.), за якими українська – одна з найперших iндоєвропейських мов, а наш народ – один iз найстарiших державних етносiв. Поглиблюється вивчення спорiдненостi української мови з санскритом – лiтературною мовою iндiйських арiїв, котрi декiлька тисяч рокiв тому проживали в пiвнiчному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар «Рігведи» (бл. 4500–2500 р.р. до н.е.) – книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гiпотези такого типу заохочують до пошукiв iсторичних витокiв народу, до вiдновлення iсторичної пам'ятi, стимулюють науковi дослiдження, не кажучи вже про позбавлення народу вiд комплексу меншовартостi i змiцнення нацiональної гiдностi. Цiлком природно, що вони викликають гнiв i обурення тих, хто вiдмовляє українськiй мовi та її носiєвi не лише в правi на власну iсторiю, але й у правi на iснування.

З огляду на це тут краще перебiльшення чи навiть помилка, нiж українофобський штамп типу «не було, нема i бути не може». Тим бiльше, що, як казав один славний фiлософ, є речi, в якi неможливо повiрити, але нема речей, яких не могло б бути.

XXI. Українізацiя

… Ще Валуєв як слід не помер,

як уже Каганович живе.

Біля них, як мошва, холуї,

і вкраїнець до того вже звик,

що йому і чужі, і свої

виривають віками язик.

П. Скунць

1. Уже другий раз у нашому столiттi в Українi йде мова про українiзацiю. З цим поняттям пов'язано чимало рiзних спекуляцiй, фальшивих тлумачень i навiть недолугих анекдотiв. Усе це, однак, вiддзеркалює ставлення до українського народу i його мови їхнiх недоброзичливцiв та вiдкритих ворогiв. Водночас українiзацiя потребує об'єктивного висвiтлення.

2. Українiзацiя – це процес вiдродження української мови, вiдвоювання належних їй прав i сфер уживання. У широкому розумiннi українiзацiя являє собою фактично дерусифiкацiю (деполонiзацiю, дерумунiзацiю тощо) життя на теренах проживання українцiв.

Українiзацiя на пiдросiйськiй Українi розпочалась ще в царськi часи, «як тiльки повiяло трохи легшим духом пiсля погрому Росiї лiтом 1915 року» (Д. Дорошенко). Вона iнтенсифiкувалась пiсля Лютневої революцiї 1917 року i особливо пiд час iснування УНР, коли українська мова стала деpжавною.

У ставленнi до неї бiльшовицький режим виявився прямим спадкоємцем росiйського самодержавства. Уже 16 грудня 1917 року верховний головкомандувач збройних сил радянської Росiї М. Криленко видав наказ припинити українiзацiю у вiйськових частинах.

3. У вужчому, iсторiографiчному, значеннi українiзацiя – це перiод у життi радянської України вiд постанови Ради Народних Комiсарiв 1923 року, в якiй було проголошено курс на українiзацiю, до телеграми з Москви з вимогою припинити українiзацiю.

Українізація була припинена Поcтановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року, в якій, зокрема, говорилось:

«7. Особливо ЦК і РНК вказує Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, така, що не випливає з культурних інтересів населення, не більшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.».

Чому куркулі і офіцери вирішили боротися з Радянською владою за допомогою української мови саме на Кубані, у постанові не сказано. Зате вона зобов'язувала:

«Негайно перенести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети і журнали, які видаються, з української мови на найзрозумілішу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити і поліпшити склад працівників в «українізованих» районах.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12