Мова і нація

А ось приклад з територiї, що тепер належить до «схiдної дiаспори». У пореволюцiйнi роки на Кубанi було бiльше як 200 українських шкiл, в районах виходили українськi газети, в Кубанському педiнститутi був український факультет. Пiсля сталiнського голодомору 1932–1933 рокiв (голодомор був i в РРСФР, але тiльки в тих районах, де проживали українцi) все це було лiквiдовано. В обезлюдненi станицi завезли селян iз росiйських закуткiв. А iз запровадженням у сiльськiй мiсцевостi паспортизацiї всi кубанцi були записанi росiянами (Л. Угрюмов, «Українське слово», 1992, 2 квiтня). Українцiв масово записували росiянами в Криму, в Донбасi та iнших мiсцях.

14. Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв

«Дивне вiдчуття охоплювало тут (у Молдовi. – В.I., Я.Р.-В.) того, хто приїжджав iз Росiї! Бувши навiть часто хоч i дурнем, вiн виявлявся в пошанi. Йому росiйську не треба було вчити» («Огонек», 1990. – №52. – С. 13). А хiба в Українi було не так?

Будь-якi cпроби змiнити статус української мови викликали шалений опiр не лише можновладцiв i обивателiв, а й певної частини вчених, у тому числi й фiлологiв. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: «Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона «не є державною» (з листа Ю. Заплетiна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привiлеїв, котрих явно не має росiйська мова?» Бач, чого етiм хахлам захотiлось!

Зовсiм недавно, у першiй половинi 80-х рокiв, було запроваджено положення, за яким учителi росiйської мови проводили уроки не з цiлим класом, а в пiдгрупах i одержували зарплатню на 15% бiльшу, нiж учителi нацiональних мов. Цей дискримiнацiйний захiд посилив вiдчуття другосортностi piдної мови, її упослiдженостi.

Не лише у нанайцiв «молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!» («Огонек», 1991. – №4. – С. 17). Не лише iжорець Гур'єв вiдчуває мазохiстськi радощi вiд того, що його мова невдовзi вiдiмре («Литературная газета», 1989, 1 березня). На таких манкуртiв не бiдна й ненька Україна.

Коли минулого столiття наш краянин Н. Кукольник тiльки вимагав заборонити малоросiйську мову (заодно, правда, польську i нiмецьку – в остзейських губернiях), то на очах нашого поколiння Щербицький i вся пiрамiда, яку вiн вивершував, доклала максимум зусиль до її лiквiдацiї. «Дотепер пече встид при згадцi, як у 60-i роки мовчки взяли новий мовний курс на Українi, коли один iз перших керiвникiв республiки почав демонструвати свою вiдданiсть «iнтернацiоналiзмовi» читанням промов виключно росiйською мовою. (…). За командою згори росiйською заговорили апаратники всiх рангiв, голови райвиконкомiв i вузiвськi професори, голови колгоспiв i бригадири» («Правда», 1990, 11 лютого).

Сумнiвно, щоб «один iз перших керiвникiв республiки» запустив механiзм прискорення русифiкацiї з власної iніцiативи. Йому це було «рекомендовано». А не проявити належної запопадливостi вiн не мiг – як зi страху перед небезпекою позбутися становища намiсника України (перед ним це сталося з П. Шелестом, якого за «українофiльство» зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ), так i з уродженого холуйства.

І що ж? Завалилася пiрамiда, щезла дешева «калбаса», задля якої жертвували рiдною мовою, а мова таки встояла i вистояла. Дякувати Боговi, не всi українцi сприймають свiт через шлунок.

15. Лiнгвоцид через «свободу вибору» мови

Справжня свобода вибору можлива тiльки за повної паритетностi, рiвноправностi мов, чого не буває в жоднiй багатонацiональнiй державi, де «неминучими є ущемлення, а то й нищення iнших нацiональних культур, мови, нацiонального характеру, провiдних мислячих людей» (Ю. Мушкетик).

У життi мов теж спостерiгається «воля до влади» (Ф. Нiцше), i незахищенi мови опиняються в ролi попелюшки або й щезають з лiнгвістичної карти свiту.

Слова про права людини у виборi мови були в законах СРСР, Румунiї, Угорщини, Польщi, однак реальна дiйснiсть завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслiдок цього «вибору» теж вiдомий: великi масиви нашого етносу були денацiоналiзованi й асимiльованi сусiднiми народами.

Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із ключових було слово «добровільно». «Добровільно» неросіяни відмовлялись від своїх «національних» мов, «добровільно» на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. На думку сучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: «На прохання громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою». Звична логіка поневолювачів: жертва, мовляв, сама просилася в ярмо.

Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Українi, не вчити i не користуватись українською мовою. «Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора» (Л. Кіпніс).

Цiкаво, чи приходить кому-небудь до голови подiбна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються колишнi громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канадi, коли їм, щоб улаштуватись, наприклад, лiкарем, доводиться складати екзамен з англiйської (у Канадi – англiйської i французької) мови?

«Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни i зажадайте вiд громадян, аби розмовляли з вами «по-человечески», тобто лише вашою мовою… І щоб у дитсадку та в школi тубiльцi – французи чи нiмцi навчали ваших дiтей також тiльки на «человеческом языке» (І. Драч).

«Свобода» вибору мови в нинiшнiй Українi означає свободу невибору української мови. Демократичне гасло прийшло на мiсце колишнiх гласних i негласних заборон.

16. Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови

Вороги української мови, отже – i українського народу, з давнiх часiв стверджували, що вона низька, некультурна, оскiльки цiєю мовою нiхто, крiм неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонiзаторiв, нею розмовляють лише «поп i хлоп», за словами обрусителiв, це мужицька (у новiшi часи – колхозна) мова.

То правда, що головний удар поневолювачі наносили по вищих, освіченіших верствах українського народу, щоб його таким чином обезголовити, залишити без проводу. «Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, стероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало «руським». (В. Винниченко).

«Несамовитий Вiсарiон» (Бєлiнський) уважав, що малоросiйське нарiччя – селянське i водночас твердив, що твори малоросiйської лiтератури «незрозумiлi простому народовi». Елементарна логiка пiдказує, що саме народовi й повиннi були бути зрозумiлi цi твори. Адже, за словами Бєлiнського, вищi верстви, з яких складається «публiка, котра читає», «переросли малоросiйську мову» i висловлюють почуття росiйською або навiть французькою.

Звiдки були вiдомi Бєлiнському лiтературно-мовнi уподобання малоросiв? А це не суттєво: «що ж стосуться до суцiльної маси чорного народу, то його не належить про це i питати, тому що вiн не може вiдповiдати, будучи неуцьким у державних питаннях» (М. Костомаров).

Знав «шалений Вiсарiон», чому i як вiдбувалось «переростання малоросiйської мови» вищими верствами. Знав i пiдтримував полiтику «батога i пряника» рiдної «татарсько-нiмецької московщини» (М. Костомаров): довiдавшись про царський вирок для Шевченка, вiн сказав, що присудив би йому не менше. Слово «гуманнiсть», яке запровадив до росiйської мови Бєлiнськiй, певно, до малоросiв застосовувати не належало.

Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова – «Це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим» (М. Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: «Український нарід, як порівняти його до московського приміром, – був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених» (М. Грушевський).

Намагання не випустити мову з-пiд селянської стрiхи мало далекосяжну мету – мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку мiж окремими суспiльними верствами. Це «прирекло б на темноту народнi маси або привело б врештi-решт до iснування двох мов: української для народу i (велико) росiйської для iнтелiгенцiї» (М. Грушевський).

Така «двомовнiсть» часто використовувалась як засiб боротьби проти української мови: «…дехто з промовцiв навiть указував, що й селянство зовсiм вiдмовно ставиться до українiзацiї, бо то, мовляв, знову хочуть пiддурити мужикiв, а для панiв буде мова панська» (В. Чумак).

Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її «народністю», тобто тим, що вона була мовою простолюду: «Емансипація української мови пов'язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції» (А. Фрішке). Ніби цією мовою не говорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.

У радянськi часи серед керiвництва українських бiльшовикiв були теоретики, якi вважали впровадження української мови – мови «нижчої культури села» змаганням супроти «вищої культури мiста», отже, явищем реакцiйним. Адже в майбутньому передова росiйська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д. Лебедь).

Навiть у перiод «українiзацiї» у виробничих школах i вузах важливi предмети викладались росiйською, а другоряднi та полiтосвiта – українською.

Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П. Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.

Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовного простору. У цьому «просторі» українській мові відводиться, за всіма ознаками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була «національною» мовою. Якщо вже входити у якийсь «простір», то хай би цей простір був не регіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.

«Другосортність» української мови у сфері науки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах. «Хохлов у науку не пущать» – золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не «проістєкало» (Д. Степовик).

Не домігшись мовного розколу України «по вертикалі», «заєдинщики» намагаються зараз зробити це «по горизонталі» – територіально. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна – «по-двуязычному», тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, безпорадною і «оградить» населення східних та південних областей від українськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які полюбляють розумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неї методи, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі: перекриваються київські телепрограми, не приймаються передплата на українськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережу й масові бібліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочуть учити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало послужити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.

17. Лiнгвоцид через «розквiт» мови

Однiєю з вершин марксистської дiалектики є теза про вiдмирання через розквiт. Не останньою чергою вона стосувалась i нацiональних мов.

Їх вiдмирання велося з прискоренням, отож треба було показати i iхнiй розквiт, щоб, бува, з тезою не стався конфуз: мови спочатку вiдмерли, а тодi розцвiли. «Одним з яскравих прикладiв розквiту мов соцiалiстичних нацiй СРСР є українська лiтературна мова», – писав академiк І. Бiлодiд у 1967 роцi.

«І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й знову просторiкувати на теми… «русифiкацi Украни». (…). Радянськi люди такої проблеми не бачать, вона створена тими, хто, продавши рiдну землю, погавкує на неї з європейських та американських смiтникiв», – картали в 1973 роцi сановнi київськi мовознавцi найвидатнiшого українського лiнгвiста сучасностi Юрiя Шевельова. Самi ж вони, заявивши, що «лiнгвiстика повинна робитися чистими руками», про всяк випадок заховались за псевдонiмом «Марiя Тарасюк».

Згодом виявилось, що вiд 1926 до 1979 року в СРСР «щезли, перестали існувати десятки (конкретно 93.–В. І., Я.Р.-В.) етнiчних груп» («Коммунист», 1988, №15, с. 63). Серед цих народiв i мов, що пiшли в небуття, багато хто хотiв би бачити й українцiв з їхньою мовою: «Могила давно вже викопана. Й «iнтернацiоналiсти» – могильники ждуть не дiждуться, поки ми ляжемо до ями, – закопать, затоптать, зрiвняти з землею, щоб «от етих хохлов» не лишилося й згадки» (А. Дiмаров).

А таки не дiждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. «М. Тарасюк» може це потвердити…

18. Лiнгвоцид через боротьбу iз «засиллям української мови»

Із «засиллям» української мови боролись пiд час «українiзацiї» i пiсля неї. Чим закiнчилось це засилля добре вiдомо: українська мова-» гвалтiвниця» ледве дотягла до розпаду iмперiї «дружби народiв – єдностi мов».

Зараз, пiсля прийняття «Закону про мови в Українськiй РСР», знову посилено мусується брехливе твердження про насильницьке впровадження української мови. У «Зверненнi» iнiцiативної групи «Руху на захист прав росiйського населення Донбасу» серед iншого ставиться вимога «пропорцiйного розвитку мов». На перший погляд, можна подумати, що «пропорцiйностi» вимагають тi, хто занепокоєний упослiдженим становищем української мови в Донбасi. Насправдi ж, хоч як дивно, у «Зверненнi» йдеться про росiйську мову! Все це нагадує класичну ситуацiю, коли злодiй вигукує: «Ловiть злодiя!» Однак ця буфонада потрiбна для шумового прикриття лiквiдацiї останнiх українських газет, шкiл, чинення перепон «Просвiтi» i т. iн.

У Луганську виходили дві українськомовні газети: «Молодогвардієць» (від 1939 р.) і «Прапор перемоги» (від 1946 р.). «Тепер нема жодної», – сумно констатує журнал «Україна» (1991. – №20. – С. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне («Огонёк», 1993. – №25–26. – С. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщо рвались із СРСР!

Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є i такi, котрi радять вiдроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носiїв iнших мов. Тут же пропонується придiляти якомога бiльше уваги розвитковi мов неукраїнських народiв України, аби вони iз вдячностi за турботу про їхнi мови приступили до вивчення української. «Нiжно» вiдроджувати українську мову радять нам i тi, що готовi бути краще «погвалтованими, нiж українiзованими», у яких вiд цiєї мови алергiя (див., напр.: «Огонек», 1991, №48, стаття «Одесса: языковые баталии»).

Обачнiсть у цiй делiкатнiй справi, а тим бiльше турбота про iнших, безперечно, потрiбнi й заслуговують на схвалення i всiляку пiдтримку. Треба, однак, глядiти, щоб «провансальська» терплячiсть й обережнiсть не призвели українську мову до стану провансальської, що колись була квiтучою мовою трубадурiв, а з кiнця минулого столiття оголошена мертвою, хоча насправдi продовжує животiти приблизно в такому виглядi, як українська десь на Бiлгородщинi чи Курщинi.

19. Інші форми лінгвоциду

Лiгвоцид здiйснювався i багатьма iншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перелiчити у нашiй книжцi. Однак не можемо не вказати тут на облуднiсть художньої лiтератури, що «розминулась з духом i з душею народу» (Р. Миша), на безсоромнiсть так званих суспiльних та гуманiтарних наук, у тому числi перетвореної на слухняне знаряддя русифiкацiї українiстики.

Мовознавцiв-українiстiв було вимордовано ще в сталiнськi часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д. Соловей), в тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пiзнiше, хоч «були талановитi люди, люди оригiнального мислення i незаховуваних фактiв, їх прирiкали тiкати до iнших республiк, мовчати в своїй чи сидiти у в'язницях, концтаборах або психушках» (Ю. Шевельов).

Часи, слава Богу, змiнились, проте мало змiнились люди. «Упродовж останнiх рокiв кожен, хто вимушено чинив шкоду українськiй культурi i усвiдомлює це, мiг би висловитися i засудити минулу мовну практику i свою в нiй участь. А проте таких голосiв не чути» (С. Караванський).

І нині на адресу деяких україністів можна віднести іронічні рядки П. Глазового:

Дома в мене мова –

Засіб спілкування.

А на службі мова –

Засіб існування.

Як же рідну мову

Я забуду, тату,

Я ж за неї маю

Непогану плату?

Одним iз головних напрямкiв здiйснення лiнгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на iмена i твори. Ще – спалювали бiблiотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра I. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи – царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 р.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках було спеціально зібрано і спалено рукописи і книги кримсько-татарського народу.

А ще неухильно зменшували тиражi українськомовних видань: вiд 60% у 60-i роки до 19% у 1990 роцi.

А те, що друкувалось українською, являло собою головно пререклади класикiв марксизму-ленiнiзму i вiрних ленiнцiв сучасностi, агiтацiйно-пропагандистську, атеїстичну та соцреалiстичну художню лiтературу. Ця «продукцiя» здатна була викликати огиду не лише до самої себе, а й кидала тiнь на мову, якою вона – i тiльки вона – друкувалась.

«Десятками мов Союзу повинні були друкуватися і читатися тільки повні зібрання творів Маркса та Леніна. Цього було досягнуто з одами Сталіну на додачу. Задля цього треба було задушити національні літератури (особливо українську і тюркську), винищивши значну частину їхньої інтелігенції» (Г. Федотов).

У роки застою Інститут філософії Академії наук УРСР спромігся видати українською мовою лише одну книжку, та й ту про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

Чи поліпшились справи після проголошення Україною незалежності? «Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це «медленно, но верно»; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя» («Літературна Україна», 1993, 31 березня). 1992 року газета «Друг читача» зафіксувала в Україні 2277 (61,9%) російськомовних і 868 (38,1%) українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 міліона (71,7%) і 21,5 мільйона (28,3%) примірників. Російською мовою було видано 264 переклади (за тиражем – 95,7%), а українською тільки 24 – у 12 разів менше. Тільки четвертина тиражу дитячої літератури вийшла українською мовою.

Вiдомо, що росiйськi дворяни зневажали рiдну мову не з причини вiдсутностi почуття патрiотизму (навiть багато декабристiв погано володiли росiйською), а головним чином через те, що цiєю мовою нiчого було читати. Щоб не було чого читати (а в нашi часи – ще й слухати i дивитись) українською мовою, машина русифiкацiї працювала на повну потужнiсть протягом кiлькох столiть.

«Руйнування мови – основи нацiональної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом» (А. Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава.

У більшовицько-соціалістичні часи перепало, звісно, і російській мові. «А матюкаюсь я тому, що мат російський рятівний для мене особисто в цій смердячій камері, до якої потрапила наша велика, могутня, вільна і т.д. і т. п. мова. Заганяють її, бідолаху, під нари хто попало: і пропагандисти із ЦК, і смердячі газетярі, і паскудні літератори, і графомани, і цензори, і технократи горді. Заганяють її у передовиці, у постанови, у протоколи допитів, у мертві доповіді на зборах, з'їздах, мітингах і конференціях, де вона поступово перетворюється у доходягу, що втратила гідність і здоров'я, випирають із неї Дух» (Ю. Олешковський).

Але хіба можна порівняти всі ці знущання з тим, що випало на долю української мови? Зрештою, між долею мов і долею народів існує чи не повна паралель. І тут достатньо порівняти у процентах скільки українців і скільки росіян загинуло хоча б від голодомору імені Сталіна.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12