Госбюджет, дефицит бюджета

зовнішньої торгівлі.

ВДОСКОНАЛЕННЯ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ

Ринкова економіка при розмаїтті її моделей, відомих світовій практиці,

характеризується соціальне орієнтованим господарством, яке доповнюється

державним регулюванням. Значну роль як у самій структурі ринкових відносин,

так і в механізмі їх регулювання з боку держави відіграє Державний бюджет.

Він - невід'ємна частка ринкових стосунків і одночасно важливий інструмент

реалізації державної політики. Виходячи з цього, важливо добре знати

природу Державного бюджету, особливості його формування і функціонування,

способи використання в інтересах ефективного розвитку суспільного

виробництва,

Бюджет необхідно знати ще й тому, що Україна переживає глибоку економічну

і фінансову кризу. Прерогативними за цих умов є правильні відповіді на

запитання, як стабілізувати економіку, забезпечити ефективність

господарювання, які методи нормалізують фінансовий стан країни, як

збільшити прибуткову частину Державного бюджету, знизити бюджетний дефіцит

та ін.

Державний бюджет як один з ланок фінансової системи України є економічною

категорією і відображає грошові стосунки, які виникають між державою, з

одного боку, і підприємствами, організаціями, установами всіх форм

власності і фізичними особами - з іншого приводу утворення централізованого

фонду грошових коштів держави і його використання на розширене відтворення,

підвищення рівня життя і задоволення інших суспільних потреб. Таким чином,

у бюджеті централізується значна частина грошових коштів, які є необхідною

умовою для виконання державою своїх функцій. І тільки із збільшенням

масштабів виробництва, удосконаленням господарських зв'язків можна

розраховувати на істотне збільшення централізованого фонду держави. За

теперішнього соціально-економічного стану України виникає потреба

збільшувати грошові ресурси централізованого фонду для забезпечення

безпосередніх державних заходів.

Рівень централізації фінансових ресурсів у Державному бюджеті залежить

від конкретних умов господарювання і завдань, які необхідно вирішувати на

конкретному етапі розвитку. Державний бюджет нашої країни характеризується

високим ступенем централізації фінансових ресурсів, що закономірно для

країн перехідного періоду. Нині бюджет України становить 55% від валового

внутрішнього продукту. Така централізація грошових коштів має забезпечити

своєчасне фінансування загальнодержавних програм, а також додаткові заходи,

пов'язані з підвищенням заробітної плати та інших соціальних виплат.

Однак якщо проаналізувати бюджетну політику останніх чотирьох років, то

можна переконатися, що значна централізація коштів у руках держаки не

завжди давала позитивні результати. Так, у 1994 році видатки на соціально-

культурні заходи профінансовані тільки на 76,5%, а на народне господарство,

у тому числі на так звані бюджетні позички, тобто пільгові кредити за

рахунок бюджетних коштів вузькому загалу привілейованих підприємств, - аж

на 115,1%. Крім того, дивними є затрати, не передбачені законом, на

загальну суму 30,7 трлн. крб., а також затрати на суму 10 трлн.крб., які

були профінансовані у грудні 1994 року і пов'язані з підготовкою до осінньо-

зимового періоду. Аналогічна картина з виконанням бюджету і в 1995 році.

Ці цифри достатні для принципових узагальнень. Практика виконання

бюджету останніми роками переконливо свідчить, що закон про бюджет не є у

нашій державі справжнім законом, оскільки іноді бюджетні кошти

встановлюються у змінених пропорціях відносно бюджетних показників) з

урахуванням соціально-економічної політики, затвердженої Верховною Радою

через закон про бюджет на поточний рік.

Головною причиною такої ситуації є порушення бюджетної дисципліни.

Жоден бюджет починаючи з 1992 року, не був завчасно поданий на розгляд і

відповідно не був затверджений Верховною Радою України. Закономірно, що

більшість показників Державного бюджету формується за результатами

фактичного його виконання і підганяється під нормативи, яких вимагають

міжнародні фінансові організації, що надають Україні реабілітаційні позики

для стабілізації народного господарства.

Отже, для стабілізації бюджетної 'дисципліни, передусім, необхідно, щоб

бюджетний процес відповідав Законові "Про бюджетну систему України",

прийнятому у червні 1995 року. Згідно із Законом, Державний бюджет на

наступний рік має подаватися Президентом України на розгляд Верховній Раді

до 15 вересня, а затверджуватися до 2 грудня поточного року. Тобто всі

бюджетні процедури повинні реалізовуватися до початку нового бюджетного

року. Як свідчить досвід, неприйняття Державного бюджету фактично паралізує

роботу усього народногосподарського комплексу.

Для вирішення проблем, пов'язаних з бюджетним процесом, треба

орієнтуватися на наступні критерії.

1. Як відомо, Державний бюджет України формується за чинною у світовій

практиці методологією. Це означає, що за основу береться розрахунок річного

обсягу валового внутрішнього продукту. Залежно від того, як він

визначатиметься на наступний рік, залежить і розмір бюджетного фонду

України. Якщо рвп буде заниженим, то це адекватно відобразиться на доходній

частині бюджету. В цьому випадку відбудеться недофінансування галузей

народного господарства, соціально-культурних установ та інших галузей,

передбачених бюджетом. Крім того, не буде належної готівки, що призведе до

затримки розрахунків.

У випадку, коли розмір ВВП буде завищеним, нас очікують набагато більші

неприємності. Зросте грошово-кредитна емісія, яка призведе до зростання

грошової маси, а звідси до інфляції і різкого зростання цін; будуть

передбачені нереальні доходи, що, природно, спричинить зростання бюджетних

витрат, фактично не забезпечених відповідними доходами.

Тому основна проблема, яку необхідно вирішити, - максимально точно

визначити обсяг валового внутрішнього продукту, тобто знайти "золоту

середину", враховуючи всі реалії нашої економіки - інфляцію, виробництво

товарів і послуг, споживання, нагромадження.

2. Технологія складання Державного бюджету потребує докорінних змін.

Зараз практикується система, за якої прибуткова частина бюджету

"підганяється" до видаткової, тобто спочатку згідно з вимогами міністерств

і відомств формується видаткова частина. Після цього переглядаються

можливості прибуткової частини і, якщо вони замалі, пропонується прийняти

закони про нові податки або змінити податкові ставки. Таким чином виконання

бюджету "прив'язується" до майбутніх змін.

А тому при складанні Державного бюджету необхідно насамперед науково

обгрунтовано в межах чинного законодавства про податки розраховувати

прибуткову частину. Це дасть можливість державі реально оцінити можливості

бюджетної політики на майбутній рік.

В основу побудови прибуткової частини бюджету мають бути закладені такі

принципи, які дозволяють державі мати хоча б мінімально достатні фінансові

ресурси для її діяльності і одночасно використовувати податки як інструмент

регулювання фінансового стану платників, стимулювання зростання

виробництва. До даних принципів належать:

- встановлення таких податків, які б забезпечували регулярну мобілізацію

фінансових ресурсів у розпорядження держави в розмірах, достатніх для

фінансування запланованих заходів;

- застосування таких видів податків, які б забезпечували стабільність

фінансового становища держави, повноту, стабільність і своєчасність

формування її централізованого фонду;

- запровадження податків, адекватних реальним умовам соціально-

економічного становища держави;

- вилучення /повне або часткове/ до бюджету доходів, не пов'язаних із

фінансово-господарською діяльністю підприємств і організацій.

3. Питання удосконалення стосунків між ланками бюджетної системи завжди

є актуальними. Чинник бюджетний механізм, при якому Ради вищого рівня

встановлюють нормативи відрахувань для низів, призводить до паралічу

органів місцевого самоврядування. Тому необхідно розподілити сфери

Державного бюджету і бюджетів місцевих органів. На державному рівні

доцільно фінансувати податки, які мають вирішальне значення для

фінансування економіки України. На рівні місцевих органів влади слід

залишити видатки, спрямовані на вирішення соціальне питань і підтримку

їхнього економічного розрахунку в частині комунальної власності.

Інакше кажучи, необхідно якнайшвидше чітко розподілити компетенцію між

центральними органами влади й органами місцевого самоврядування і

законодавче закріпити її за ними. Законодавство вже заклало принципи

самостійності у складання бюджетів усіх рівнів, але вони ще не зміцнені

економічним механізмом, а тому не працюють.

У зв'язку з цим для створення чіткої системи формування бюджетів усіх

рівнів, на наш погляд, необхідно чітко розподілити доходи між усіма

ланками бюджетної системи, тобто мати визначену законом доходну базу, а

стосунки між державним і .місцевими бюджетами будувати з урахуванням умов

соціально-економічного розпитку регіонів. Такої мети можна досягти,

спрямовуючи 100% податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм

власності та деякі інші податки (наприклад, податок на майно/ до місцевих

бюджетів).

Проблема бюджетного вирівнювання останнім часом вийшла за межі теорії.

Тепер вона нерозривної пов'язана із практичними заходами щодо реалізації

в Україні принципу "відносної" самостійності бюджетів усіх рівнів, із

міжбюджетним перерозподілом фінансових ресурсів. Без нього неможливо

обійтися, оскільки фінансові ресурси деяких місцевих органів влади в силу

історичних та інших причин не можуть забезпечити реалізацію цими органами

владних повноважень. Вийти з цього становища можна, надавши цим регіонам

необхідної допомоги через перерозподіл коштів, виробивши для цього

раціональні основи і механізми.

Сучасна система розподілу бюджетних коштів між різними рівнями

управління має орієнтуватися на вирішення обопільного завдання -

досягнення збалансованості бюджетів і по "вертикалі", і по "горизонталі".

По "вертикалі" треба усунути невідповідності між видатками місцевих

бюджетів і надходженнями, закріпленими за даним бюджетним рівнем, Таку

незбалансованість повністю подолати без "зовнішньої" корекції нереально:

абсолютно податковий потенціал і об'єктивні потреби даної території

практично не збігаються. Тому органи державної влади, маючи більші

можливості економічного регулювання й обсяг податкових надходжень, можуть

і повинні компенсувати дисбаланс місцевих бюджетів, спрямовуючи на доходи

якусь частину коштів, що акумулюються на рівні Державного бюджету. Однак

і тоді, коли податкових надходжень і субсидій досить для фінансування

спільних видатків місцевих бюджетів, лишається завдання збалансування по

"горизонталі". Справа в тому, що в межах самих місцевих бюджетів можуть

бути неоднакові бюджетні можливості адміністративних одиниць, які

охоплюють значний регіон /переважно східні області України/. Інакше

кажучи, в його межах також є свої багаті і бідні території, у зв'язку з

чим і на цьому рівні /"горизонтальному"/ . необхідна фінансова допомога

"згори".

Однак не слід забувати, що чинний механізм фінансової допомоги реально

сформувався на базі централізму, який характеризував єдину бюджетну

систему колишнього СРСР, перед якою ставилася мета неодмінного

забезпечення збалансування доходів і видатків кожної ланки бюджетної

системи. Ця мета культивувала ідею утримання, придушувала ініціативу

нижчих органів влади у пошуках додаткових фінансових ресурсів.

Зараз у Україні використовуються методи, які забезпечують збалансування

нижчих бюджетів: субвенції /безповоротне цільове фінансування видатків

нижчих бюджетів за рахунок вищих/, дотації /безповоротне надання коштів

для відшкодування дефіциту нижчого бюджету/; взаємозаліки /виділення

коштів нижчим бюджетам на відшкодування видатків, пов'язаних із передачею

їм видаткових функцій згідно з рішенням центральних органів влади /;

позики з вищих бюджетів.

Найсерйозніший недолік чинного механізму бюджетного субсидування в

тому, що застосовуються не взаємозв'язані, а різноманітні і до того ж не

регламентовані відповідними нормами форми перерозподілу бюджетних коштів.

Тому сфера чинності кожної з названих чотирьох форм, їх поєднання,

конкретні розміри фінансових ресурсів, які перерозподіляються, щоразу

визначаються по-різному, індивідуально. В результаті вплив цих методів

призводить до адміністрування і суб'єктивізму при прийнятті конкретних

рішень.

Отже, необхідно виробити єдині критерії організації всіх видів

фінансової допомоги, максимально реалізувати потенціал їх

цілеспрямованого впливу на економіку регіону. Фінансову допомогу регіонам

треба надавати так, щоб спонукати органи державної влади на місцях

розширювати власну доходну базу, розвивати інвестиційну активність,

структурно перебудовувати економіку регіонів.

ОСОБЛИВОСТІ ЗБАЛАНСУВАННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

Збалансування річних бюджетів належить до ключових проблем бюджетної

системи. Згідно із ст.21'3акону України "Про бюджетну систему України",

"збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи України,

є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики". Відповідні правові

рішення з цього питання не тільки забезпечують чітке й ефективне

функціонування бюджетної системи, але й визначають фактичні можливості

діяльності різних органів влади. В найзагальніших рисах під

"збалансуванням" необхідно розуміти забезпечення рівноваги. В свою чергу,

термін "бюджетна рівновага" означає, що бюджетні видатки покриваються

бюджетними доходами. Якщо бюджетні видатки перевищують доходи, то це

значить, що існує бюджетний дефіцит. У цьому випадку рівноваги немає. Якщо

ж доходи вищі від податків, існує профіцит бюджету, або бюджетний надлишок.

Однак цього разу можна сказати, що бюджет відзначається відсутністю

рівноваги. Отже, стан бюджетної рівноваги не означає тільки рівновагу в

арифметичному розумінні, тобто коли доходи дорівнюють видаткам. Бюджет

знаходиться у стані рівноваги як тоді, коли доходи дорівнюють видаткам, так

і тоді, коли доходи вищі від видатків. Іншими словами, бюджетної рівноваги

немає тільки тоді, коли видатки перевищують доходи, тобто має місце

існування бюджетного дефіциту. Це стосується і місцевих бюджетів. Принцип

їх збалансованості завжди мав велике значення. Він відображається в

багатьох правових документах.

Доходна та видаткова частини місцевих бюджетів визначаються в основному

затверджуваними парламентом нормами. Це означає, що державні органи

створюють систему місцевих бюджетів, основною умовою існування якої має

бути гармонія між доходною та видатковою сторонами місцевих бюджетів, тобто

рівновага. Передача обов'язків і відповідальності місцевим органам влади

має супроводжуватися забезпеченням цих органів відповідними фінансовими

ресурсами. З правової точки зору про відповідність між зв'язками та

фінансовими ресурсами можна говорити тоді, коли обов'язки супроводжуються

правами та компетенціями на використання джерел доходів. Ці компетенції

можуть визначатися по-різному - від прав на використання ресурсів до

нормативних компетенцій, тобто прав щодо встановлення податків. Місцеві

органи влади повинні мати юридичне закріплені джерела доходів, достатні для

покриття обов'язкових видатків. Це, звичайно, не означає, що місцеві органи

влади можуть мати можливість виконувати тільки обов’язкові функції. Може

бути ситуація, за якої місцеві органи влади мають на своїх рахунках

необхідні фінансові кошти, але не мають відповідних прав щодо їх

використання. Існує небезпека, що чіткий розподіл обов'язків і ресурсів

зменшить самостійність місцевих органів влади. Однак така небезпека не

означає зв'язку між збалансованим бюджетом та недостатньою самостійністю.

Збалансована система доходів і видатків має забезпечувати відповідний

рівень самостійності місцевих органів влади як у видатковій, так і в

доходній частині.

Закладання в українському законодавстві принципів збалансованості

місцевих бюджетів було спричинено загальною складною фінансовою ситуацією

та інфляцією. Приводом цього було також побоювання, що при набутті значної

відносної самостійності місцеві органи перевищать власні доходи і це стане

зайвим тягарем для надто дефіцитного бюджету держави. Частково з такими

думками можна погодитись. Однак за відсутності протягом років достатніх

власних місцевих доходів прийняте положення фактично обмежувало

самостійність регіонів, змушуючи їх скорочувати видатки. 'Цю ситуацію не

можна вважати за правильну. В багатьох випадках намір самостійності

місцевих органів влади може залишитися лише декларативним, підкреслюючи

також теоретично визнану регіональну самостійність територіального

планування.

В міру розвитку вітчизняної системи місцевої влади необхідно давати

оцінку взаємовідносинам між органами місцевого самоврядування, регіонами та

урядом. Така оцінка має стосуватися впливу зазначених взаємовідносин на

можливості участі у співпраці за умов глобалізації світової економіки. У

ситуації обмеженості публічних бюджетів уряд може відмовитися від деяких

програм з метою збалансування бюджету держави. Постає ряд питань. Чи

повинні міоцені органи влади у відповідь на такі обмеження також

призупинити діяльність у цих сферах? Якщо ні, то яким способом має

фінансуватися місцева сфера послуг" Чи нові обов'язки мають передаватися

від уряду місцевим органам влади разом із додатковою фінансовою підтримкою

у вигляді дотації або нових джерел доходів? До якого рівня уряд має

втручатися у розбіжності, які виникають з неправильного закріплення

компетенцій у галузі видатків і з різного податкового потенціалу?

Під час пошуку відповідей на ці питання необхідно пам'ятати про певні

засади, якими треба керуватися. Основне питання, яке виникає в дискусіях

про місцеві податки та доходи місцевих бюджетів, - чи повинні особи, які

користуються публічними послугами та майном в міру своїх можливостей за них

платити? Коли люди можуть користуватися майном чи послугами за цінами,

нижчими від їх вартості, ними користуються у більших обсягах, ніж тоді,

коли ціни вищі. Якщо особи, які послуговуються публічним секторам, не

зобов’язані за них платити, то на такі програми необхідно виділяти надто

багато коштів за рахунок інших. Це спричиняє марнотратство обмежених

засобів та створює ситуацію, коли особи, які користуються послугами,

субсидуються тими, хто ними послуговує. Така ситуація видається

несправедливою. З вимоги, щоб ті, хто користується послугами, платили за

них, випливає кілька правил. Зокрема залежно від рівня відповідальності

органів місцевої влади за надання послуг вони повинні мати доступ до

диференційованих джерел доходів, щоб мати більші можливості пов'язувати

пропоновані послуги із податками, що стягуються в даному регіоні.

Щодо проектів, доходи з яких надійдуть тільки в майбутньому, відповідним

способом фінансування є боргові зобов'язання. В іншому випадку теперішні

платники податків субсидують майбутніх користувачів послугами, через що

зменшуються і ефективність, і справедливість, оскільки доходи мають

випереджати видатки з метою збору відповідно великих фондів для початку

інвестиції. Тим більше строк сплати боргу має відповідати, наскільки це

можливо, строкам надходження доходів з даної інвестиції. Борг є тимчасовим

і неостаточним джерелом фінансування і, нарешті, пін має бути сплачений.

Цей принцип мінімізує субсидування майбутніх користувачів теперішніми

платниками податків, виконуючи тим самим одночасно вимоги ефективності та

справедливості.

За умови, що місцеві органи влади повинні мати у своєму розпорядженні

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14